Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)

1.1. Структури Вермахту в РКУ та політичні передумови залучення українців до військової колаборації

Протягом першого півріччя радянсько-німецької війни гітлерівські війська окупували більшу частину України. Її територія була поділена на три основні складові — Галичину, приєднану до Генерал-Губернаторства, Буковину і Трансністрію (зону довкола Одеси та Ізмаїлу), передані Румунії, та власне Райхскомісаріат «Україна» (РКУ; детальніше про це у наступному розділі). У прифронтовій смузі окуповані українські землі перебували під управлінням тилового командування груп армій Вермахту. Дана смуга включала Сталінську (Донецьку), Харківську, Ворошиловградську (Луганську) та Чернігівську області, частину Курської та Воронезької областей РСФСР. В майбутньому їх планувалося передати до складу РКУ. У кількох Генеральних Комісаріатах співіснували дві влади — цивільна та військова. Так було в Чернігові, Харкові, Ворошиловграді, Сталіно та в Криму.

На «перехідний час», тобто до закінчення воєнних дій на Східному фронті, для допомоги поліції на території РКУ залишались охоронні дивізії Вермахту (Sicherungsdivisionen Nr. 213, 454, 444, i частково 403). Бойова група охоронної дивізії, попри голосну назву, включала тільки один посилений піхотний полк, решту ж становили тимчасові окупаційні органи для нещодавно зайнятих територій[27]. В 1942 році для їх підтримки були створені ще три окремі полки (Sicherungsregimenter Nr. 4, 46, 57)[28]. Крім цих частин, для охорони важливих для армії об’єктів по всій території України були розкидані окремі охоронні батальйони (Landesschutzen Bataillonen 351, 353, 439, 560, 568, 783, 788, 842).

Ці частини і з’єднання комплектувались резервістами старшого віку, були обмежені в озброєнні і забезпеченні особовим складом, тому рівень їхньої боєздатності був порівняно невисокий. Здебільшого вони були розосереджені по районах в якості місцевих і польових комендатур (Orts- und Feldkommandatur) та гарнізонів. Батальйони «ландшутц» початково були прикріплені до таборів військовополонених, охорону яких вони здійснювали, але з 1942 року їх почали застосовувати і до антипартизанських операцій. В сільській місцевості прифронтової смуги окупаційні функції могли здійснювати невеликі моторизовані підрозділи польової жандармерії (Feldgendarmerie).

В залежності від характеру і місця дій, охоронні частини і з’єднання були підпорядковані командувачу Вермахту в РКУ Карлу Кітцінгеру[29] (Wehrmacht Befehlshaber Ukraine), або командувачам тилових районів груп армій в зоні військового командування (гр. а. «Південь», згодом в різний час гр. а. «А», «Б», «Дон», «Південна Україна», «Північна Україна», генеральне командування «Крим»). Крім охоронних частин, у випадку крайньої необхідності, для придушення партизанського руху і здійснення окупаційних функцій застосовувались 143-та і 147-ма резервні дивізії, що підпорядкувались командувачу Вермахту в Україні, і 153-тя резервна дивізія в складі гр. а. «А» в Криму[30]. Єдине поліційне з’єднання, що існувало на 1941 рік — 4-та поліційна моторизована дивізія військ СС — з самого початку радянсько-німецької війни була кинута на фронт, і за своїм призначенням так ніколи і не застосовувалась.