Відчай

Все правильно: Макс фон Штірліц, штандартенфюрер СС, істинний арієць, відзначений нагородами фюрера і подяками рейхсфюрера, відданий ідеям НСДАП. Характер нордичний, стійкий, спортсмен, зв'язків, які його порочили б, з ворогами рейху не мав, родичів за кордоном нема, прізвища не міняв, ніхто з близьких не був заарештований гестапо…

— Цю людину знаєте? — посміхнуся Макгрегор. — Чи потрібні очні ставки?

— Я б не відмовився від очних ставок.

— Ви їх матимете. Але після того, як ми закінчимо нашу розмову.

— Містер Макгрегор, розмови не вийде. Я не відповім на жодне ваше запитання.

Той похитав головою:

— На одне відповісте: як ви себе почуваєте після такої бридкої подорожі? Прийшли до тями?

— Так. Трохи.

— Лікар не потрібен?

— Ні, спасибі.

— Якщо вас це не обтяжує, то закотіть рукав сорочки, я хочу сфотографувати номер вашого есесівського татуювання.

Ісаєв, повагавшись якусь мить, зрозумів, що відмовлятися безглуздо, закотив рукав, дав сфотографувати татуювання — невивідно-в'їдливу: тисячолітній рейх не допускав навіть думки про можливий крах, усе робилося на віки, міцно.

…А потім у цю кімнату з металевими важкими віконницями ввели штурмбанфюрера СС Ріббе з гестапо — дуже схуд, костюм теліпається, очі порожні, нерухомі, мляві руки висять уздовж тіла.

— Ви знаєте цю людину? — звернувся до нього Макгрегор.

— Так, прекрасно знаю, — монотонно-завчено відрапортував Ріббе. — Це штандартенфюрер СС Штірліц з політичної розвідки, довірена особа бригадефюрера Шелленберга.

— Вам доводилося працювати зі Штірліцем?

— Ні.

— Дякую вам, — з традиційним оксфордським придихом шанобливо мовив Макгрегор, — можете йти до себе.

Потім ввели Воленьку Пімезова, колишнього помічника Гіацинтова, начальника владивостоцької контррозвідки в двадцять другому — останньої обителі білої Росії…

— Знаєте цю людину?

Воленька був на відміну від Ріббе справжнім живчиком з сяючими очима, худий, але не змарнілий, на Ісаєва дививсь із захопленим інтересом:

— Господи! Максим Максимич! Скільки літ, скільки зим! І ви тут!

— Містер Пімезов, — несподівано різко, немовби злякавшись чогось, перепинив його Макгрегор, — будь ласка, без емоцій! Відповідайте тільки на мої запитання! Ви знаєте цю людину?

— Звичайно! Це Ісаєв, Максим Максимович… — Макгрегор звернувся до Ісаєва:

— Вам знайома ця людина?

— Ні.

— Містер Пімезов, — меланхолійно вів далі Макгрегор, — коли, де і за яких обставин ви познайомилися з людиною, яку маєте впізнати?

— Максим Максимович Ісаєв був відповідальним секретарем газети пана Ванюшина у нас у Владивостоці починаючи з двадцять першого…

Ісаєв відчув, як стисло серце, згадав здорованя Ванюшина, його очі, повні сліз, коли він у номері хабаровського готелю, розвалившись на шкурі білого ведмедя — найліпшій прикрасі трикімнатного люксу, — дав йому заміточку з газети: «Ви прочитайте, прочитайте уважно, Максиме Максимовичу! Чи хочете, щоб я? Вголос? Виразно? Га? Будь ласка: «Учора в мирового судді слухали справу кореспондента іноземної газети, якого звинуватили в порушенні громадської тиші… Кореспондент цей, Фредерік Раннет, сказав своїм гостям-іноземцям у ресторані, що в Росії можна будь-кому дати по фізіономії і тільки заплатити за це штраф… Побившись об заклад, Раннет підійшов до лакея Максимова і дав йому ляпаса. Суд присудив Раннета на сім днів арешту»… Ну?! Як?! І заголовочок: «У Росії все можна!». У нас усе можна, воістину! Он мені недавно наш прем'єр Спиридон Діонісійович Меркулов викладав своє кредо: «В репресіях супроти політичних противників дозування не потрібне, друже мій! Той стане у нас великим, хто пустить кров вчасно і до діла — тоді нехай її хоч річки ллються… Це немовби звільнення від хвороби, це як високий тиск знизити, людську пристрасть утихомирити! Головне — ворогів назвати, від них біда, не від самих же себе?!»