Відчай
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: "Криниця"
- ISBN: 966–7575–37–3
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Відчай». Краткое содержание книги:
Після шаленого успіху фільму «Сімнадцять спалахів весни», виконуючи свою обіцянку перед мільйонною аудиторією, Юліан Семенов розповів про трагічні обставини життя М. М. Ісаєва (Штірліца) після повернення на Батьківщину.
Гостросюжетний детективний роман «Відчай» (1989) хронологічно завершує серію книг про Штірліца, який з волі Центру повернувся в Росію, в Москву. Він багато років був своїм серед чужих — і от став чужим серед своїх.
А чому ти відмовився повернутися до Москви, коли тебе нарешті викликали, — напередодні війни?! Чи тільки тому, що ти вважав за неможливе кинути роботу проти нацизму?
Ти боявся, признався він собі, ти просто боявся, бо всі ті, кого, починаючи з тридцять сьомого, викликали до Москви, зникли назавжди, безслідно, як у воду канули…
Ти сховався за рятівне антоновське «наказано вижити», і ти вирішив чекати… Син свого батька — чекання ніколи не приводить до перемоги… Точніше — «саме чекання»… Не треба так категорично відкидати велике поняття чекати… Чекають усі: і Галілей у тюрмі інквізиції, і кат, який готується до страти Перовської, і Станіславський, який виходить на генеральну репетицію, і тиран, який замислив термідор, і революціонер, який точно відчуває ту хвилину, коли потрібно виступити відкрито й безкомпромісно. Ти заспокоював себе вигаданим самозахистом: крах гітлеризму неминуче приведе до зміни морального клімату дома…
Не хитруй сам з собою, звелів він собі. Скажи раз і назавжди: ти вірив, що Каменев, Бухарін, Риков, Радек, Кедров, Уншліхт — шпигуни і вороги?
Ти ніколи не вірив у це, сказав він собі і відчув заспокійливе полегшення. Але чому ж ти й далі служив тим, хто знищив твоїх друзів? За що мені така мука, подумав він. Чому тільки зараз, у своїх, ти мусиш сповідатися перед самим собою?! Це не сповідь, а тортури, це страшніше за будь-які тортури Мюллера, бо він був ворогом, а моїх друзів убивали мої ж друзі…
Він згадав їхню маленьку квартирку в Берні, вечір, батька біля лампи, книжку, яку він тримав на своїй великій долоні — ніжно, як новонародженого; згадав голос його, а з усіх батьківських фраз, що й досі звучали в ньому, — особливо трагічні: «Отче святий, — говорили незадоволені Годуновим патріархові Іову, — чому мовчиш ти, бачачи все це?» Але чим могла закінчитися сутичка патріарха з царем? І патріарх мовчав: «Бачачи сім'я лукавства, що сіялись у винограді Христовому, діяч знеміг і, лише до Господа Бога єдиного звертаючись, ниву ту недобру поливав сльозами…»
А потім батько читав про якусь людину, князя Шестунова на ім'я Воінко. Воінко доніс на свого пана, і за це йому сказали царське жалуване слово й віддячили маєтком. «І це заохочення спричинило страшні вчинки: боярські люди почали замишляти всяке проти свого пана, і, змовившись чоловік по п'ять-шість, один ішов доносити, а інших брав за свідків; а тих людей боярських, що не хотіли душі свої губити, катували і вогнем палили, язики різали і в тюрми саджали, а донощикам цар Борис добре платив, одним давав маєтки, а другим — з казни — гроші. І від таких доносів у царстві була велика смута: доносили один на одного попи, ченці, паламарі, проскурні, навіть жінки доносили на своїх чоловіків, а діти — на батьків, і від такого жаху чоловіки крилися від жінок своїх, і в цих доносах багато крові проливалося невинної, багато від тортур померло, деяких стратили, а деяких по тюрмах розсилали»…
Батько тоді відірвався від книжки, уважно подивився на сина й сказав: «Борис не міг пройнятися величчю царського сану і почерпнути в ньому джерело спокою і милості… Борис і на престолі лишився таким же підозріливим… Він навіть молитву вигадав особливу для підданих, при заздоровних чашах: «Борис, єдиний Земний Християнський цар і його цариця і їхні царські діти на многі літа здорові будуть…»
А знаєш, спитав тоді батько, скільки загинуло в Москві від голоду? Не вгадаєш: півмільйона чоловік! Зате ховали всіх на царські гроші, а хліба купити, який німці в Архангельськ привезли, Борис заборонив: «Негоже іноземцям знати про наші діла, ми найбагатша держава Європи, такої думки й триматимемося!»
…Ісаєв почув гуркіт квапливих кроків і одразу зрозумів, що спускаються двоє — один в буцах, знайомий йому «нікс фарштеєн», а другий ступає тихше, мабуть, у черевиках.
Справді, другий був у лакованих черевиках на босу ногу, в плавках і з лікарським чемоданчиком у руці.
— Ей, — сказав він, усіляко уникаючи російських слів, — блют прессіон, гіб мір ханд…
Ісаєв затрясся від приступу сміху, що йшов зсередини як порятунок від безвихідності. Рота він не розтуляв, губи вкрилися смагою, кровоточили; якби він дозволив собі розсміятися вголос, то кров потекла б по підборіддю, шиї, грудях, а в нього виробилося особливе ставлення до себе — він завжди бачив себе немовби з боку, так само оцінював свої вчинки; не терпів неохайності, був точний до секунди, завжди відчував у собі годинник, помилятися міг на дві хвилини щонайбільше, жив за власним графіком, у якому не було таких слів, як «забув», «не встиг», «не зміг».