Ресторан на краю Всесвіту

То було перебільшенням, але наразі залишалася тільки одна можливість змінити тему розмови.

— Це мене аж ніяк не дивує, - стенула плечима скарлючена стареча постать.

— Але біда в тім, що це відбувається саме зараз, ти ж бачиш, — палко наполягав Зафод., Предок-привид кивнув, узяв до рук чашку, яку приніс Артур Дент, і став роздивлятися її.

— Е… дідусю…

— Чи відомо тобі, - перебив його привид, наче пришпиливши Зафода своїм суворим поглядом, — що зараз помічається невеличке відхилення орбіти Бетельгейзе V?

Зафод про це нічого не знав та й ніколи було зосереджуватися на цій інформації: навколо це гримотіння, ось-ось настане кінець усьому і таке інше.

— Ні, не знаю… але ж послухай, — він зробив ще одну спробу.

— Так знай, що це я перевертаюся у своїй домовині! — гаркнув предок.

Він гримнув чашкою по столу і навів майже прозорий кістлявий палець на Зафода.

- І у цьому винуватий ти! — проскрипів він.

— Одна хвилина і тридцять секунд, — пробурмотів Форд, вхопившись руками за голову.

— Ей, послухай-но, дідусю, чи не зміг би ти дійсно допомогти, бо…

— Допомогти? — вигукнув старий здивовано, наче його попрохали покуштувати пацюка.

— Еге ж, допомогти, і краще зараз, бо інакше…

— Допомогти! — повторив старий, наче йогр попрохали покуштувати пацюка, запеченого у тісті з картоплею у фритюрі по-французьки. У нього очі на лоба полізли. — Ти волочишся Галактикою зі своїми… — предок зневажливо махнув рукою, — ганьбишся з цими так званими друзями, тобі ніколи покласти на мою могилу квіти, хоча й пластикові цілком підійшли б, особливо від тебе. Так ні ж. Він надто зайнятий. Надто сучасний. Він великий скептик. Доти, доки несподівано не опиняється у халепі і ні з того ні з сього згадує про астральний світ!

Він похитав головою. Обережно, щоб не потурбувати сну другої голови, яка вже почала ворушитися.

— Ну, я не знаю, що тобі сказати, молодий Зафоде, — вів він далі, - мені треба усе гаразд обміркувати.

— Одна хвилина і десять секунд, — впівголоса вимовив Форд.

Зафод Бібльброкс Четвертий здивовано поглянув на нього.

— Чому цей чоловік постійно називає якісь цифри? — запитав він.

— Ці цифри, — коротко пояснив Зафод, — це час, скільки нам залишилося жити.

— Ось воно що, — сказав прапрадід і щось пробурмотів сам до себе. — Ну, мене це, звичайно, не стосується, — сказав він і неквапно почвалав вглиб слабо освітленої кімнати, роздивляючись навколо, чи не знайдеться тут, бува, чого цікавого.

Зафод відчував, що ось-ось зійде з глузду. Йому хотілося схопитися з місця і одним махом покінчити з цим усім.

— Прадідусю, — сказав він, — але ж нас це стосується безпосередньо!

Ми ще живі, але невдовзі можемо загинути.

— Теж непогано.

— Що?

— Кому потрібне твоє життя? Коли я думаю про нього, то на гадку неминуче мені приходить тільки одна фраза — «п’яте колесо до воза».

— Але ж, чоловіче добрий, я був президентом Галактики!