Ресторан на краю Всесвіту

— Не може бути.

— Трапився нещасливий випадок із контрацептивами і машиною часу. А зараз усім зосередитися!

— Залишилося три хвилини, — повідомив Форд Префект.

- І чому ми зараз цим займаємося? — поцікавився Артур Дент.

— Замовкніть, — запропонував Зафод Бібльброкс.

Тріліан промовчала. «Що тут ще, подумала вона, скажеш?» У рубці світилися тільки два тьмяно-червоні трикутнички у протилежному кутку, де, спершись на стіну, сидів Марвін — Параноїдальний Андроїд, забутий усіма, не звертаючи ні на що уваги, весь занурився у свої власні дуже невтішні думки.

Чотири фігури застигли навколо центральної панелі управління, нама-гаючись відігнати від себе подалі жахливі здригання зорельоту і страшенний рев, що луною докочувався до них.

Вони стали зосереджуватися.

Вони все дужче зосереджувалися.

А потім ще дужче.

Минали секунди.

На чолі у Зафода Бібльброкса виступили краплини поту — спочатку від зусиль зосередитися, потім з відчаю, затим з розчарування. Потім він вилаявся з люті, вирвав свої руки з рук Тріліан і Форда, клацнув вимикачем світла.

— О, а я вже думав, що ти ніколи не здогадаєшся ввімкнути світло, — озвався якийсь незнайомий голос. — Ні, не треба надто яскравого, мої очі уже не ті, якими були колись.

Чотири постаті у кріслах скинулися від несподіванки і одночасно випросталися. Поволі вони повернули голови, хоча то був скоріше інстинктивний порух, бо на їхніх обличчях було написано, що оглядаються вони дуже неохоче.

— Ну ж бо хто потурбував мене в цю пору? — промовила невисока згорблена та худюща постать з-поміж пагонів папороті у протилежному кутку.

Його дві маленькі голови, вкриті поріділим волоссям, здавалися такими древніми, що складалося враження, що у них ще зберігаються неясні згадки з часу народження самих галактик. Одну з голів зморило сном, а друга пильно придивлялася до четвірки. Якщо і справді ці очі вже не були такими, як колись, то за життя вони могли розрізати поглядом найтвердіші алмази — і не інакше.

Якусь хвилю Зафод не міг видобути з себе ані слова. Потім він особливим чином двічі кивнув головами, що на Бетельгейзе вважається жестом поваги до старших у сім’ї.

— А… е… привіт, дідусю… — несміливо привітався він.

Невисока стареча постать наблизилася до них. Новоприбулий вивчав їх у тьмяному освітленні. Він простягнув руку і вказав кістлявим пальцем на свого праправнука.

— Ага, — вигукнув він, — Зафод Бібльброкс.

Останній пагін на нашому славетному і достойному фамільному дереві. Зафод Бібльброкс Ніякий.

— Перший.

— Ніякий, — відрізав старий.

Зафодові цей голос був украй неприємний. Чуючи його, йому завжди здавалося, що то шкребуть кігтями по дошці або скоріше по його душі.

Він зайорзав у кріслі.

— Ну, знаєш, — промимрив він, — е… послухай, мені справді дуже шкода, що так сталося з квітами. Я збирався надіслати їх вчасно, але ж ти знаєш, що у крамниці якраз закінчилися вінки і…