Чужі скелети
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-232-2
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Чужі скелети». Краткое содержание книги:
Дівчина вирішила спробувати. Діставшись вхідних дверей, вона поволі звелася на рівні ноги, спираючись на одвірок, аби не впасти через повне знесилення та виснаження. Учитель має рацію. Він усе ж таки не дурний чоловік. Після всього, що тут було, після піднятого на півметра підвалу та кімнати старшого брата, єдине вікно якої постійно запнуте, а в темному кутку всякчас сидить ненависна Чорна, тікати можна справді тільки від себе.
І дівчина нарешті вирішила спробувати зробити це — втекти від себе.
Голова паморочилася, та вона не зважала. Переступила поріг, чимшвидше перетнула захаращене подвір’я, всім охлялим та страшенно схудлим тілом навалилася на хвіртку, рвонула.
Клямка.
ДАВАЙ!
Вона видалася дівчині такою ж важкою, як соломинка — для мурахи. Та втікачка з усієї мурашиної сили смикнула клямку, неймовірно зраділа, коли та посунулася, відкриваючи дорогу, і від радощів дівчина навіть не замкнула її. Ноги самі вели вперед, крізь сосни, берези та дуби змішаного лісу — до стежки, до великої дороги, до людей.
…Водієві джипа, який за дві години знайшов на узбіччі траси худу виснажену дівчину в самій подертій брудній футболці та трусиках, вона змогла сказати тільки своє ім’я — Оксана. Прізвище згадала лише в районній лікарні, перш ніж остаточно втратити свідомість…
…Мине менше року від того часу — і ця дівчина вперше побачить за своїм вікном темного привида…
Частина перша
Спадщина
Тітка померла і залишила в спадок цілий будинок із присадибною ділянкою.
Спадкоємець — тільки один, київський племінник.
Так уже сталося, що більше на цю спадщину ніхто не претендував. А єдиний племінник — така свиня, що рідну тітку за п’ять останніх років не те що не навідав — навіть листівкою з Новим роком не привітав.
Хай там як, вона акуратно склала заповіт, і нотаріус у належний строк зв’язався з єдиним спадкоємцем.
Ага, ще: тітку звали Галя…
Так починається більшість класичних романів, подумав тоді Антон Сахновський.
Живе собі людина десь у столиці, зайнята тільки собою, досягає професійних успіхів і пливе собі по життю, мов паперовий кораблик. Аж раптом — трах-бах, з’являється родичка, про яку ти — чого вже там! — давно думати забув. Вірніше, не з’являється, а навпаки — помирає і передає з того світу єдиному племіннику привіт, найкращі побажання і ключі від свого маєтку. Ось тут спадкоємець сідлає коня, вирушає в далеку путь, відчиняє поржавілий від часу замок, обережно заходить у порожній будинок, піднімається на порошне горище рипучими сходами. І там, серед купи мотлоху, стоїть, огорнута павутинням, стара тітчина скриня. Треба лиш відкинути важке віко — і враз повилазять із неї страшні родинні таємниці.
Ну, а потім за цю спадщину несподівано починається запекла боротьба. Інтриги плетуться зі справжнім візантійським розмахом. Спадкоємця спочатку намагаються піддурити, потім одружити з чиєюсь потворною донькою, аби прибрати спадщину до хижих рук нечистоплотного лихваря. Нарешті спадкоємця таємно викрадають, продають у рабство на корсарський корабель, там він підбиває інших рабів на бунт, захоплює фрегат і пристає до берега безлюдного острова. Ставши згодом королем цієї землі, ошуканий спадкоємець повертається в супроводі вірних йому бійців, аби покарати інтригана, повернути спадщину собі та ще й одружитися з кимось. Скажімо, зі звільненою рабинею, котра виявиться потім єдиною донькою якогось там вельможі, наближеного до одного з наймогутніших королів Старого Світу…
Щоправда, реалії двадцять першого століття зовсім не відповідали романтиці пригодницьких романів століття дев’ятнадцятого, яких Антон свого часу начитався під ковдрою, аж пухнула голова і боліли очі. Під ковдрою, бо мамі не подобалося, коли її син пізно лягав спати. В них удома, в його дитинстві та юності, в маленькому Жашкові, спати воліли лягати рано, вимкнувши світло перед десятою вечора.
Хай там як, саме таким спадкоємцем зі старих романів уявив себе хірург Сахновський, почувши цю несподівану для себе новину. І, обдумавши ситуацію серйозніше, збагнув: саме чогось такого йому й кортіло. Потрібні зміни, як закликали колись у своєму рекламному гаслі керівники Народного Руху України. Політика тут ні до чого: треба рухатися, мінятися, прямувати до змін.