Прощавай, рудий кіт
- Автор: Унт Маті
- Язык: украинский
- Переводчик: Алевтина Спрогіс
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощавай, рудий кіт». Краткое содержание книги:
Маті Унт назвав свій твір «наївним романом». І справді, на перший погляд він ніби наївний. Але саме ця «наївність» чудово передає характерне для молодої людини сприйняття світу — свіже, безпосереднє, щире. «Наївний роман» дуже швидко став однією з улюблених в Естонії книжок для підлітків. У виданні 1967 року, звертаючись до читачів, Маті Унт пише: «Готуючи нове видання «Рудого кота», я зробив деякі виправлення, бо альманах «Тіпа-Тапа» вийшов ще 1963 року, тобто давненько, і «наївність» роману тепер видалася мені занадто вже наївною. Але разом з тим я знаю, що перероблений в аспекті 1967 року, роман досить багато втратив би. Тому я обмежився переважно скороченням, а також замінив деякі надто великі «наївності» на менші. Сподіваюся, я не засмутив цим прихильників наївності і загальна наївність усе-таки, лишилась».
«Прощавай, рудий кіт» — це художня сповідь молодої людини! нашого часу, юнака, котрий чесно заявляє, що в людині він ставить найвище, яким хоче бути сам, сміливо виступає проти міщанства в усіх його проявах.
В цьому найбільша цінність «наївного роману» Маті Унт.
— Це все-таки здорово, — мовив Аарне.
— Що?
— Все. Жити — це здорово, — повторив Аарне, нахилився, набрав повну жменю камінців і кинув їх далеко в озеро. — Все здорово.
— Невже? Ти відкрив це тільки зараз?
— Ні, я відкриваю це часто.
— Справді? — Андо всміхнувся. — Для мене життя завжди хороше.
— Завжди?
— Так, майже… Інколи я сам можу щось собі нашкодити. Але тоді це моя вина.
— А мені псують життя, — мовив Аарне.
Спускалися сутінки. В очереті шелестів вітер.
— Хто псує?
— Таких дуже багато.
— Наприклад?
Аарне копнув ногою камінець.
— Наприклад? Будь ласка, найпростіший приклад… Як тобі подобається, коли в кіно твій сусіда без угаву сміється — зовсім недоречно?
— Я думаю тоді, що бог створив багато дурнів, і терплю.
— А я не можу.
— Невже? — Андо враз став іронічним. — Що ж ти тоді робиш? Щось кажеш тому, хто сміється? Чи тут же, на місці, з задоволенням читаєш йому маленьку лекцію?
Деякий час вони йшли мовчки.
— Ти, мабуть, образився? — спитав Андо байдуже.
— Ні…
Озеро тихо плескалось на каменях. Великими, чорними силуетами бовваніли дерева. По паузі Аарне мовив:
— Я й не думаю ображатися. Цей приклад із сміхом — дрібниця. Я ніколи нічого не роблю. Я тільки думаю. І не певний, чи правильно думаю.
— Думай про щось розумніше, — порадив Андо.
— Дурень. Ти миришся з неподобством?
— Не поспішай… Ти не миришся з неподобством, так? Чи ти від цього розумніший? Яка тобі користь? Ніхто тебе не слухає. Ти просто дивак.
Аарне не вважав себе за дивака.
— Користь! — вигукнув він. — Яка користь з того, що ти працюєш тут, у колгоспі? Чи колгосп від твоєї праці стане багатшим? Тільки подвійну порцію супу їси, от і все. Але ж ти тут. Чому?
Андо всміхнувся трохи ображено, потім, ніби пояснюючи дитині найпростішу істину, мовив:
— Треба.
— Що «треба»?
— Треба працювати.
Тепер Аарне відчув себе переможцем.
— Працювати! Добре! Треба копати картоплю. Але подивись довкола себе… Боже, скільки ще глупства і байдужості! Хіба це не поле для діяльності?
Тепер Аарне вважав, що йому все ясно: мета, ідеали, §И(о, навіть засоби.
— Це твоє покликання?
— Так!
Андо здивувався. Він, мабуть, не сподівався на таку відповідь. Слова друга були вимовлені так вагомо, що мимоволі викликали повагу. Через якийсь час він запитав обережно:
— Ти хочеш… боротися? Але з ким? Де лінія фронту?
— Лінія фронту в тих низеньких хатах.
— Хати не винні. І в маленьких хатах мешкають гарні люди. Не поспішай! Чого ти хочеш?
— Щоб люди були кращі. Смійся, смійся!
— Дурень!
— Ти не віриш у людину?
— Ні. Людина від природи зла. Їй не потрібна твоя боротьба. Людина зайшла у безвихідь. Вся ця так звана революція закінчиться кількома десятками великих бомб…
— Ти чекаєш на це? — спитав Аарне.
— Ні, я боюсь…
Якийсь птах, пронизливо крикнувши, вихопився прямо з-під ніг Аарне. Тільки тепер хлопець помітив, що вже майже стемніло.
— Ходімо швидше!
Незабаром вони підійшли до будинку, у вікні якого світилося. Перед дверима Аарне зупинився.
— Зачекай. Я хочу тебе щось запитати.
— Ну?
— Андо, у Еди… хтось є?
— Що?
— Дурень. Не розумієш, чи що? Одне слово, є в неї хлопець?
— Звісно, є. Чому б ні?
Аарне вдав байдужого.
— Он як… Хто?
— Тійт.
— Який Тійт?
— Наш Тійт. Чого ти дивуєшся?
Аарне був приголомшений. Він чекав на все, тільки не на це. Що Еда знаходить у Тійті? Це, здавалося, безглуздя. Тійт — пройда. Звісно, такі подобаються дівчатам, особливо таким легковажним…
…Але ж Еда розумна дівчина. Невже не тямить, що Тійт може покинути її, як старий чобіт?..
— Звідки ти знаєш?
— Я кілька разів бачив їх разом. Якось, це було в середині серпня, зустрів обох на танцях.
…Так, але яке діло Андо до цього… Андо — людина самовпевнена, всі проблеми у нього розв'язуються завжди щасливо. Його кохання міцне. Інга вродлива дівчина, світла і легка. У неї гарне обличчя, хіба що трохи безбарвне, але розумне. Вона буде гарною дружиною, так кажуть усі. Аарне думав, що йому ця краса швидко набридла б. Але чого лізти в чужі справи? Андо впевнений в Інзі і її коханні, він зараз спокійно стоїть поруч Аарне, і його не хвилює жодна серйозна проблема. Аарне, вражений несподіваною новиною, вірив, що проблеми будуть. Вони виникнуть тоді, коли щезнуть ніжні слова. Як часто у таких випадках двоє людей опиняються на порозі порожнечі, туляться одне до одного і безпорадно всміхаються.