Лука і вогонь життя

У цю мить Лука відчув, ніби хтось ніжно полоскотав підошви його стоп. Потім над небокраєм зійшло срібне сонце, і на околиці, себто на околиці, яка не була по-справжньому околицею Луки або ж не до кінця справжньою, почало відбуватися щось геть незвичайне. Передусім, чому сонце срібне? І чому все таке яскраве, чому все таке насичене запахами, чому все таке крикливе? Приміром, зацукровані фрукти на ручному візку вуличного торговця, що стояв на розі, мали дуже дивний вигляд і смак. Було дивним навіть те, що Лука зміг побачити ручний візок вуличного торговця, тому що свій візок він завжди ставив на перехресті, і його не було видно з будинку Луки, а тут візок опинився буквально перед його носом зі своїми дивно забарвленими цукатами, над якими дивно дзижчали дивно забарвлені мухи. Лука дивувався. Він не зробив жодного кроку й одразу побачив вуличного торговця, що спав під візком, тож візок, вочевидь, також не зрушував з місця; тоді, виходить, перехрестя перемістилося до нього або ж він перемістився до перехрестя?

Йому треба було все обміркувати. Він пригадав золоте правило свого шкільного учителя, магістра природничих наук пана Холмса, чоловіка з люлькою в роті та зі збільшуваним двовипуклим склом у руці, надто тепло одягненого як на погоду, що стояла надворі. Тож цей пан Холмс любив казати: «Відкидай неможливе, а те, що залишиться, хай би яким воно було неймовірним, — істина». «Але ж, — думав Лука, — що мені робити, коли залишається тільки неможливе, коли те неможливе — єдине пояснення?» А тоді він дав відповідь на своє запитання, послуговуючись золотим правилом пана Шерлока. «Отже, неможливе мусить бути істиною». А неможливе пояснення в цьому випадку було таким: якщо він не рухається світом, тоді світ рухається повз нього. Він поглянув на свої чутливі до лоскоту ступні. Це ж бо правда! Земля вислизала з-під його ніг, ніжно лоскочучи ступні. От він уже й залишив вуличного торговця далеко позаду.

Поглянув на Собаку й Ведмедя, які поводилися так, ніби були на ковзанці без ковзанів. Вони ковзали по рухливому шляху, зісковзували з нього, при цьому голосно висловлювали свій подив. Лука обернувся до Ніхтотата.

— Це ви робите, я знаю, — докірливо промовив він до нього, а Ніхтотато широко розплющив очі, розставив руки й невинно відповів:

— Що? Прошу? Якісь незручності? Мені здалося, що нам треба поквапитися.

Найгірше, а може, найкраще було те, що Ніхтотато поводився достоту так, ніби він був Рашид Халіфа. Він мав Рашидову міміку, жестикуляцію і сміх, він навіть удавав невинного, коли добре знав про свою вину, а саме так чинив Рашид, коли був незграбним, або неправим, або замислив якусь каверзу. Він мав Рашидів голос, таке ж, як у Рашида, хитке черевце, він навіть починав ставитися до Луки з пестливою прихильністю, що геть чисто нагадувало Рашидове ставлення до Луки. Змалку Лука добре затямив, що всі закони встановлює мама і з нею треба поводитися дуже обережно, а Рашид, правду кажучи, мав м’яке серце. А чи могло так статися, що Рашидова вдача перейшла до його затятого ворога Ніхтотата? А чи не тому цей страхітливий анти-Рашид намагався допомогти Луці?

— Гаразд. Тоді зупиніть світ, — наказав Лука Ніхтотатові. — Нам треба дещо узгодити, аби все було до кінця зрозуміло ще до того, як хтось з вами кудись піде.

Йому здалося, ніби десь високо-високо й дуже далеко з глухим скрипом почала зупинятися величезна машинерія, його підошви вже ніхто не лоскотав, а Собака і Ведмідь перестали ковзати. Від дому пройшли вони вже добрячий шмат дороги і випадково (або ж не випадково) зупинилися майже на тому місці, де Лука був того пам’ятного дня, коли кричав до Капітана Ааґа, дивлячись з Рашидом на сумний парад циркових звірів у клітках. Місто почало прокидатися. З придорожніх харчевень, де варили міцний, солодкий молочний чай, здіймався дим. Дехто з власників крамниць уже підіймав жалюзі й виставляв вузькі рундуки з тканинами, продуктами й ліками. Позіхав поліцейський у темно-синіх шортах і з довгим кийком у руці. Корови, так само як і люди, ще спали на тротуарах, а от велосипеди й скутери вже борознили вулиці. Проїхав автобус, напханий людьми, що добувалися до промислової зони, де колись були заводи з виробництва смутку. Так, багато чого змінилося в Кагні, й смуток уже не був головною статтею експорту міста, як за часів ранньої юності брата Луки Гаруна. Попит на риб-вугрів упав, бо люди воліли їсти смачнішу привізну їжу: оскалених риб з південних морів, м’ясо північних оленів і дедалі більше вегетаріанського харчу з мережі крамниць «Веселий Сад», що відкривалися повсюдно, куди не кинеш оком. Люди хотіли почуватися добре навіть тоді, коли не було від чого почуватися добре, тому заводи з виробництва смутку позакривали й пустили в непам’ять, перетворивши їх на «Облівіуми», себто на велетенські торгові комплекси, куди містяни ходили танцювати, купувати, вдавати із себе інших і забуватися. Проте Луці було не до самообману. Він потребував відповідей.

— Лишень без містифікації, — промовив він твердо. — Прямі відповіді на прямі запитання, будь ласка. — Тепер, аби контролювати свій голос, він мусив увесь час напружуватися, а ще перебороти відчуття страху, що переповнювало все його єство. — По-перше, хто вас послав? Звідки ви? Де… — і тут Лука затнувся, бо запитання було направду страхітливе, — …коли ваша… робота… буде зроблена… куди збираєтеся піти?

— Це вже по-перше, по-друге і по-третє, якщо бути точним, — сказав Ніхтотато, і вулична корова, на величезний подив Луки, пройшла крізь нього і пішла собі далі, — але давай не сперечатися через дрібниці й не присікуватися. — Потім упродовж якогось часу він мовчав у глибокій задумі. — А ти знаєш, що таке Вибух?