Лука і вогонь життя

А тоді настала черга ведмедя Собаки, який також звівся на задні лапи, склавши їх, як той учень у школі чи якийсь промовець. Заговорив він чистою людською мовою голосом, достоту схожим на голос брата Луки Гаруна, і Лука від несподіванки аж спіткнувся. Ніхтотато вчасно простягнув рятівну руку точнісінько так, як би це зробив справжній Рашид Халіфа.

— О могутній юний визволителю, — розпочав величаво ведмідь, але, як здалося Луці, трохи невпевнено. — О незрівнянний юний страждальцю, знай, що я не завжди був таким, яким ти мене бачиш тепер, тому що я був монархом а-а-а північної країни з густими пралісами й мерехтливим снігом, що ховалися за вигином гірського паса. І звали мене тоді не «Собака», а-а-а Арта-Шастра, князь Квофу. У тому холодному прегарному краї ми грілися танцюючи, і про наші танці почали складати леґенди, бо кружляючи, тупаючи й плигаючи, ми з повітря пряли срібні і золоті ниті, які нас збагачували й прославляли. Так, так! Круговерті й крутоверті були нашою найбільшою радістю, а кружляючи, ми дуже тішилися, а наша золота країна була місцем дива, а наш одяг сяяв як сонце.

Тепер його голос зміцнів, ніби був певний у тому, що казав:

— Отже, ми процвітали, — продовжував він, — але наші сусіди нам дуже заздрили, й один з них — велетень, себто казковий принц з головою птаха, який називався, — і тут ведмідь Собака знову затнувся, — а-а-а Дрізд Дев, себто Людожер-Велетень, Цар Сходу, який співав, як соловей, але танцював як останнє вайло, тож нам найбільше заздрив. І напав він на нас з леґіоном велетнів, ну…Тридцять Птахів, такі собі плямисті потвори, а ми — золотий народ — любили танці й були надто невинними й добрими, щоб дати належну відсіч. Однак ми були також затятим народом і не виказали жодних таємниць. Так, так! — вигукнув він схвильовано й поквапився закінчити розповідь. — Коли нарешті Птахи-Людожери втямили, що ми не збираємося вчити їх, як ткати з повітря золото, і що ми стоятимемо на смерть, але не розкриємо наших таємниць, вони вдалися до настільки страхітливого пурхання, ляскання, зойкання й крякання, що стало зрозуміло: без Чорної Магії тут не обійшлося. За мить-другу народ Квофу, який приголомшило верещання Людожерів-Велетнів, почав тріскатися й кришитися, втрачати людську подобу і перетворюватися на німих звірів — мавп, малих мавпочок, мурахоїдів і — так! — ведмедів, а Дрізд Дев вигукував: «Тепер, йолопи, спробуйте потанцюйте! Спробуйте побігати вистрибом і зітчіть трохи срібної джиги! Чим ви не поділилися, з тим і простилися, так само як із своєю людськістю. Ви залишитеся ницими, замурзаними звірами, якщо тільки не зумієте — ха-ха! — викрасти Вогонь Життя!» А цим він хотів сказати, що ми вічно залишатимемося у пастці, оскільки Вогонь Життя — це казка, до того ж навіть у казці викрасти Вогонь Життя неможливо. Тож я став ведмедем — ведмедем-танцюристом, але без золотих танців! Ведмедем я мандрував світами, аж тут капітан Ааґ спіймав мене для свого цирку, а тоді я знайшов тебе, юний володарю.

Таку історію міг би оповісти Гарун, подумав Лука, довга оповідь з Моря Оповідок. Коли ж він закінчив свою історію, Луку охопило велике розчарування.

— Ви обидва — люди? — запитав він із жалем. — Насправді ви не ведмідь і не собака, а зачаровані принци в подобі собаки й ведмедя? Тоді мені слід вас називати не «Собака» і «Ведмідь», а «Арат-як-його-там» і «Барак»? Оце так, тривожився за тата, а тепер треба помізкувати, як уже вас повернути до реального життя, до справжніх ваших личин? Але ж ви добре знаєте, що мені лишень дванадцять років.

Ведмідь знову став на чотири лапи.

— Гаразд, — сказав він. — Допоки я в личині ведмедя, можеш називати мене «Собакою».

— А допоки я собака, — промовив собака, — можеш називати мене «Ведмедем». Але також правда, що оскільки ми у Світі Чарів, то хотіли б дізнатися, в який спосіб ми можемо зняти з себе ненависні нам чари.