Їсти. Потреба, бажання, одержимість

Відмінності все ще залишаються великими та — принаймні частково — нездоланними. Чому телятину ми їмо, а собачатину — ні? Чому дівчина, що народилася та виросла у Сполучених Штатах, дивиться на нас здивовано та з відразою, коли ми кажемо їй, що інколи їмо кролика? Чому флорентійці та жителі Мілана так полюбляють «тріпу» — традиційну страву з тельбухів яловичини (яку в Мілані ще називають «бузекка»), а от у американців вона викликає лише відразу та жах? Нічого дивного. Не лише система травлення, а й статеві органи у всіх представників людської раси однакові, та все ж, як багатьом це відомо, статевий акт у так званий позі місіонера жителям, що належать до однієї зі спільнот південно-східної частини Тихого океану, видається дивним і незвичним.

З давніх-давен існує дуже простий і широко вживаний спосіб вирішити проблеми цього кшталту: не зараховувати до людських істот і вважати тваринами або не-людьми всіх тих, хто поводиться не так, як ми, тобто чиї звичаї здаються нам дивними або неприйнятними. Протиставлення цивілізованих і примітивних суспільств колись ґрунтувалося на антитезі між західною цивілізацією та «варварством» неєвропейців. Сучасна антропологія вважає такий підхід безглуздим. Під терміном «культура» вона розуміє засоби пристосування до довкілля та способи життя, що притаманні будь-якій певній соціальній групі. Для антропології — як зазначено в опублікованій у 1934 році книжці Рут Бенедикт, що мала широкий розголос серед читачів, — «ті норми, які будь-яке інше суспільство виробило щодо шлюбу, мають таке ж саме значення, як і наші»; для антрополога «наші звичаї та звичаї жителів Нової Гвінеї — це дві можливі соціальні схеми для вирішення спільної проблеми»[7].

Культурний релятивізм із плином ХХ століття розвивався паралельно з іншим твердженням, про яке багато говорилось і яке викликає безліч сумнівів; згідно з цим твердженням, оскільки кожна культура набуває власних форм і висуває себе як вищу за інші, не існує більш чи менш автентичних форм гуманності та негуманності, на основі яких можна було б встановити будь-який вид ієрархії. Відповіді на всі ці проблемні твердження, які я вважаю актуальними і в наші дні, свого часу дав Ернесто Де Мартіно, великий вчений, що народився у Неаполі у 1908 році та помер у Римі у 1965 році. Невже насправді, зустрічаючись із чимось новим і незвичним, слід звернутися до схеми з повною відсутністю цінностей? Якщо вдасться знищити у власній свідомості переконання в тому, що людська природа збігається з тими моделями, що використовуються як дійсні у власній культурі, то доведеться завжди вдаватися до цього акту зречення? Невже насправді кожне та будь-яке втручання у справи інших є формою репресії? Невже чиста та проста відмова від будь-якої моделі сама по собі є необхідним і достатнім принципом для вирішення проб­лем людської історії?