Panicoffski
- Автор: Кундер Ріо
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-114-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Panicoffski». Краткое содержание книги:
Латинські танці передбачають мінімум одягу, легкі рухи, легку музику, легкий секс. І от серед усього цього карнавалу до хлопця раптом приходить справжнє кохання.
Автор роману Ріо Кундер — насправді наш український поет Семен Либонь. Зараз він дійсно живе в Британії, і дійсно викладає сальсу. А про інші паралелі ми можемо тільки здогадуватися. Як фахівець, Семен твердить, що сальса — танець закоханих, у той час коли танго — це спогад про кохання. Спробуйте станцювати сальсу разом із героями Кундера-Либоня і зануритися в кохання у всіх його виявах — від легкого поверхневого аж до глибоко психологічного.
Перед вами один з рідкісних випадків, коли секс є не гарніром чи ілюстрацією, а головною темою, сюжетом та пружиною дійства. Секс — це танець. Танець — це кохання. Кохання — це сальса. Сальса — це секс. Коло замкнулося, і у вас немає виходу.
— Учуся танцювати й пити мате. А ще «підсів» на біфе де чорісо й більше не уявляю життя без нього. А так я — письменник.
— Український?
— Та здебільшого англійський, — сказав, хоча збірка віршів уславила його саме в Україні.
— Публікуєшся?
— Багато, — знову збрехав Панікоффскі, подумки додавши до єдиної виданої англійською книжки про подорожі Південною Америкою ще й усі свої статті про Гоголя й Геґеля плюс інтерв'ю з колишнім президентом Польщі Болеком Паленсою і всі три кіносценарії.
— Дивно, ти вже другий англійський письменник, якого знаю. Я щойно місяць як приїхав з Англії, дописував там до місцевої ґазетки і вивчав медіа в Лондонському університеті. Запізнався там з Ріом таким — мій добрий приятель. Ріо, як же ж його? Зачекай, подивлюся, десь має бути візитівка…
Серджай розкрив гаманця, поколупався в ньому й дістав картку:
— Ось: Ріо Кундер! — Панікоффскі усвідомлював, що чує моє ім'я, а водночас отетеріло дивився на папірець, який щойно вивалився з портмоне, коли Серджай витягав візитівку. На ньому олівцем було написано його власне ім'я: Освальдо Панікоффскі!
— Що це? — спитав він.
— Що саме? — Серджай спокійно розглядав простягнутий папірець.
— Це випало з твого гаманця. На папірці — моє ім’я.
Серджай теж був ошелешений:
— Я… я не маю уявлення.
«Все ясно, — подумав уражений Освальдо, хоча ясно не було нічого нікому, крім хіба що Яннікові на протилежному боці земної кулі. — Пора рвати кігті, це — якась чортівня».
— Мені треба в туалет, зараз повернуся, — і, проминувши цей заклад, Панікоффскі випірнув з дверей Вірменського центру в теплий буенос-айреський світанок.
У неділю вперше за два роки до мене зателефонував Освальдо. Я якраз думав про лінію нового роману, в якому він мав бути одним із героїв. Тож розмірковував про нього й Фабіану. Була п'ята ранку, аж тут задзвонив мобільний. Відразу впізнав його голос:
— Ріо, хочу щось важливе спитати. Ти знаєш, хто такий Серджай Тевес?
— Ні. Вперше чую. Старий, як ти там?
— Слухай, це — не головне зараз. Скажи, ти певен? Він стверджує, що працював у ґазеті Evening Standard, і що ти — його друг. У нього в гаманці виявилася твоя візитівка й папірець з моїм іменем, що його наявність він не зміг пояснити.
— A-а, стривай, старий, щось таке пригадую… Так-так. Атож. Слухай, слухай. Я був у пабі з Маленою. Тут цей молодик почув, що Малена говорить зі слов'янським акцентом і поліз питати, чи вона не українка. Коли з'ясувалося, що він, як і ти, журналіст і говорить українською, і їде до Буенос-Айреса, то я, здається, написав йому про всяк випадок твоє ім’я. Думав, може, якось випаде нагода тебе там відшукати, ти ж адреси мені не даєш… Але це — тільки початок. Далі він дізнався, що танцюю сальсу і бував у Лідсі, й раптом питає, чи не знайомий я, бува, з Фабі! Він, бачте, у Стокгольмі з нею познайомився, коли вона приїздила туди на виставку Ніка Менотті. А тоді, слухай це, пита, чи не можу часом передати їй записку, яку він тут-таки напише. А я йому: ні, бо Фабі якраз поїхала до Бразилії, тож я її не побачу аж так скоро…
— Поїхала?
— Так. Поїхала тоді подорожувати зі своїм бойфрендом. З таким собі мільйонером, але вже повернулася. Зачекай, про це далі розкажу…
— Менше з тим, що далі було з тим Серджаєм? — удає байдужість, але я відчуваю біль. Жаль його…
— Ну, от, а Серджай усе наполягає. Каже, що їде вже до Арґентини чи не завтра, тож я все одно маю більше шансів її побачити, ніж він. Умовляв-умовляв, тож думаю: дивак якийсь, візьму ту записку, хай уже відчепиться. Буквально за півгодини залишаємо його в пабі: йду провести Малену на потяг додому. Виходимо на міст Ватерлоо і там наштовхуємося просто на Фабі з приятелем — вони саме сьогодні прилетіли назад із Ріо-де-Жанейро й зупинилися на день у Лондоні, перш ніж їхати до Лідса! Ну, я їй ту записку відразу й передав.
— Мені треба йти, чао, — сказав Панікоффскі й раптово поклав слухавку.
Чотири дні блукав я напівпритомний навпомацки з пабу до пабу, нездатний забути «зайчика» Беґі. У перший вечір опинився в єдиному в місті кінотеатрі неголлівудського фільму. Йшов з добрими намірами, але все-таки проспав більшість фільму про юґославських циган Мумара Костумахіци. Коли повернувся на автопілоті додому, Беґі вже не було разом із нутрощами шафи в моїй спальні. «Це добре», — подумав і продивився в стелю всю ніч… Все думав, як колись уперше на вулиці цілувалися, і я механічно поліз їй під міні-спідничку. Виявилося, що без трусиків! Тої-таки ночи завів до порожньої редакції, замкнув офіс на ключ і здійснив нарешті давню мрію про злягання між комп'ютерами. Беґі в усьому, навіть у тому, як одягалася, була просто створена для злягання: мав її потім скрізь, включно із заднім сидінням нічного напівпорожнього автобуса з Мадрида до її рідного містечка, в басейні і навіть на вулиці за смітником біля біологічного факультету університету поспіхом, притуливши спиною до стіни, відгойдав так, що потім довелося із півгодини шукати її срібні сережки!..