Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства

У діалозі «Федр» Платон у вуста Сократа вкладає пророчі слова про те, що творіння здорових глуздом будуть затемнені витворами несамовитих. Стосовно любовного шалу Платон пише, що тільки той окрилений красою мудрості, чия душа споглядає буття. Саме він є справді закоханим. Розвиваючи тему розуму, в «Алкивіаді II» Платон протиставляє йому шаленство, але вже зовсім інше, аж ніяк не манічного ґатунку. Керуючись тезою, що кожна людина за необхідністю є або здоровою, або недужою, він ототожнює шаленство із хворобливим безумством. Тоді все, до чого прагне душа, є благим, але тільки якщо вона скеровується розумом, а коли ж нерозсудливістю — то навпаки.

Відтепер шаленство в історичній думці надовго буде пов’язуватися з непристойними недугами душі. У наступних творах Платон уже писав про два типи шаленства: божевілля й невігластво. У стані афекту, коли душа сповнена пристрастей, розум людини перебуває немов у тумані. Тому, якщо хтось зазнає частих переживань як позитивного, так і негативного штибу, більшу частину свого життя він шалітиме. Причиною тих пристрастей, навчає Платон, є тіло людини. У суспільному житті держава, як тіло громади, повинна будуватися так, щоби не бентежити людей. Божевільні, скаже згодом Платон у «Законах», взагалі не повинні з’являтися в місті. Один їхній вигляд є страшним. Тож нехай близькі тепер оберігають божевільних у власних будинках, опікуються, слідкують за ними. Інакше вони мусять сплачувати пеню[11].

Аристотель також у «Нікомаховій етиці» ставив шаленство в залежність від розуму. Називаючи його нерозсудливістю, він пише, що одні люди, будучи від природи нездатними розмірковувати, живуть лише емоціями. Насправді ж вони є звіроподібними істотами, як, приміром, окремі племена далеких варварів. Інші ж через свої недуги, наприклад, епілепсію чи запаморочення, мають хворобливий стан душі.