Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства

У Святому Письмі можна зустріти термін «буйство» саме на позначення шаленства. У Старому Заповіті ставлення до нього загалом негативне. Наприклад, цар Давид вдягає личину безумства, щоби його не видали Савлові: «І змінив він свій розум на їхніх очах, і шалів при них, і бив до дверей брами, і пускав слину свою на свою бороду. І сказав Ахіш до своїх рабів: “Ось бачите чоловіка, що сходить із розуму. Нащо привели його до мене? Чи мені бракує безумних, що ви привели його, щоб сходив із розуму переді мною? Чи такий може входити до мого дому?”» [1 Сам. 21, 14–16]

Та вже євангельський Ісус розкриває особливий аспект шаленства. У проповідях він говорить про опрощення й убогість духу: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» [Мт. 5, 3]; «По правді кажу вам: хто Божого Царства не прийме, як дитя, той у нього не ввійде!» [Лк. 18, 17]. Відомо, що Фрідріх Ніцше свої прокляття скеровував на християнство, звинувачуючи його в ненависті до розуму, гонору, мужності й свободи. Проте, досліджуючи поняття сили духу, яким переймається Ісус, він доходить висновку, що тут треба застосувати інший термін — «ідіотизм». Так-так, той самий, який використовували кініки. Звісно, при цьому зберігається певна подвійність: це і святість, і спосіб існування у власному світі. Отож, євангельські простолюдці далеко не є тими неотесами, яких ще самих треба просвітити. Вони — апостоли, які освітлюють розум серцем. Ось чому Христос тут схожий на такого собі святого Простака.

А от апостол Павло, принаймні для Ніцше, таким святим ідіотом не був, хоча його проповідь шаленства більш правдомовна: «Христос не послав мене, щоб хрестити, а звіщати Євангелію, і то не в мудрості слова, щоб безсилим не став хрест Христа. Бо ж слово про хреста тим, що гинуть, — то глупота, а для нас, що спасаємось, — Сила Божа! Бо написано: “Я погублю мудрість премудрих, а розум розумних відкину!” Де мудрий? Де книжник? Де дослідувач віку цього? Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на тупоту? Через те ж, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді. Бо й юдеї жадають ознак, і греки пошукують мудрості, а ми проповідуємо Христа розп’ятого, — для юдеїв згіршення, а для греків — безумство, а для самих покликаних юдеїв та греків — Христа, Божу силу та Божую мудрість! Бо Боже й немудре — розумніше воно від людей, а Боже немічне — сильніше воно від людей!» [1 Кор. 1, 17–25]

У своїх посланнях до Коринтян апостол Павло глибоко трансформує традиційне поняття шаленства, несподівано надаючи йому ознак людської досконалості. Він робить це, переконуючи новонавернених християн бути простакуватими, тобто вміти вхопити юродство хреста, який для них довго залишався культурним символом приниження. Його спроба трансформувати хрест від знаку слабкості до духовної сили буде надихати не тільки сучасників, але і реформаторів, як-от: Мартина Лютера, засновників релігійних громад, наприклад, францисканців, а також таких авторів, як Еразм Ротердамський і Шекспір. Новостворене християнське шаленство Павла виявляє однотипні характеристики: право бути серед гідних, висловлювати речі часом комічні, вчиняти неподобства, а це — нове розуміння мудрості. Ідеї Павла про силу і мудрість Христа як шаленця залежать, однак, від його власного містичного досвіду, хоч і випливають із єврейської й елліністичної культури також.