Легенди нескореної зими

Єгор з недовірою закотив очі і сказав роздратовано:

— Сам поведешь на штурм баррикад своих бойцов? Как Чапаев, в первых рядах с шашкою наголо?

— Я?! — здивувався Зіна і поглядом пошукав підтримки у своїх соратників, але ті чомусь повідвертали погляди, навіть мужик з цицьками Машка.

Та враз Зіна став хоробрим, і заявив речитативом:

— Да не фиг делать, поведу. Хватит с этими майданутыми играть в демократию. Мы их быстро раком поставим и очистим Киев от мусора. Просто Федорович слишком добрый, чтобы покончить с этим сразу и навсегда…

Тут політ його пригальмованої патяканини перебили — в намет вломилося двоє тітушок з битками в руках — Мопед і Логопед. Вони були здорові, вгодовані і мало схожі на типових тітушок — молодих і прибитих на голову.

— Зина, — з порога заявив один, — Лом с ментами тут двоих майданутых выловили. Они ходили по Грушевского, вынюхивали. Будешь на товар смотреть?

Зінченко відчув, що потрібно опановувати ситуацію і показувати, хто тут справжній лідер, тому наказав:

— Давай их сюда, сейчас допросим, — і скривив злу гримасу, хоча насправді йому було не до них — швидше б упасти на лежанку і відрубатись.

Єгор відчув, як несподіваний переляк перехоплює йому горло. Він ніколи не зіштовхувався з цими незрозумілими для нього істотами — людьми з Майдану. Для нього це були створіння іншого порядку, інопланетяни, які зазіхнули на його зручно влаштований світ.

У намет заштовхали чоловіка, років 45, інтелігентного вигляду. У нього було подряпане обличчя і зв’язані за спиною руки. Бранець був одягнений у теплу лижну куртку і лижні штани. Він розгублено мружився на світло лампи і намагався роздивитись присутніх. Єгор одразу пересів подалі від освітлення, в темний закуток і прикрив обличчя високим коміром куртки.

— Это — показав пальцем на полоненого Зіна, — не двое. Это одно. Где второе?

— Мусора греются, — махнув рукою Мопед. — И Лом че-то седня разошелся. Лютует, Ломище. Это вам не титушки. Это — «Оплот»!

З вулиці долинали звуки глухих ударів, стишений мат мусорів і тихі окрики людини, яку били.

— А ты че за хрен з бугра? — запитав полоненого Зіна.

Він почав грати на публіку і зараз йому особливо подобалось перед усіма присутніми, особливо перед цим «майданутим», грати роль крутого мужика.

— Людина… — розвів руками майданівець. Він розгублено озирався і щоразу перелякано смикався, ніби біль його товариша з вулиці передавався йому.

— Ты абизяна, — істерично заявив Зіна, притупнув ніжкою і ще й стукнув кулачком по столі.

Він п’яно похитувався і намагався просвердлити, як йому здавалось, пронизливим поглядом бранця, але на того це не справило жодного враження. Утім, Зіна залишився задоволений собою, важко гепнувся на стілець і відкинувся на спинку.

— Ты нэ людына, понимаешь ты это, урод? — заявив, ніби поставив крапку у цій розмові і підтверджуючи сказане сам до себе покивав.