Клуб зразкових чоловіків

— Веніаміне Северовичу, прошу у вас хвилину уваги.

Іван Іванович був занурений у свої думки і тому не відразу зміркував, що відбувається. Він навіть упізнав її не відразу. За мить очі його тривожно блиснули, але він швидко опанував себе.

— На жаль, я не маю часу, — сухо сказав він і спробував продовжити свій шлях.

Але жінка не дозволила йому обійти себе. Вона позадкувала і знову вихопилася перед його носом.

— Веніаміне Северовичу, якщо ви не вислухаєте мене, я зараз повисну на вашій руці і почну репетувати, що ви хвилину тому зачепили мій «жигулик» своїм поганим «Мерседесом». Так так люто і голосно, що хто-небудь із охоронців «Дисконт Сі-Ейч» обов’язково викличе міліцію. Хіба вам потрібна міліція?

— Послухайте, дівчино, про що ви говорите? — спробував заперечити Іван Іванович.

— Не будемо гаяти часу, — тоном, що не допускав заперечень, сказала жінка.

Тепер вона його не боялася. Вона могла робити з ним усе, що завгодно.

— Якщо ви зараз поїдете, я негайно подзвоню в міліцію і викладу усе, що знаю.

— У вас немає доказів.

— Не майте мене за дурну, Веніаміне Северовичу. Наші з вами останні розмови я записала на магнітофон. Ви, звичайно, геній шантажу. Але не єдиний шантажист у місті.

— Але навіщо вам здавати мене, любонько? Я в найгіршому випадку відбудуся статтею за співучасть, причому довести це ваша касета не зможе. А от вас — вас запроторять до скону, — тепер, коли перший подив минув, у голосі Івана Івановича з’явилися інтонації, до болю знайомі жінці.

— А що мені робити? У нас був договір. Ви його не виконали. А я виконала. У мене немає ні грошей, ні нових документів. Тікати з чотирма тисячами в кишені — це несерйозно… — жінка виглядала ображеною.

— Ах от ви про що, любонько! — умить пожвавішав Іван Іванович.

Здавалося, що непорозуміння розсіялося.

— То виходить, Руслан вам не передав грошей… Ах, мерзотник! — вигукнув Іван Іванович, обіймаючи жінку за плечі. — Я ж бо думав, що все пройшло нормально!

Тепер його було не впізнати. На воскових губах — розуміюча напівусмішка, очі сяють бажанням допомогти.

— Ходім у машину, там усе обговоримо, а ще краще — їдьмо куди-небудь звідси, — Іван Іванович окинув вулицю чіпким поглядом.

— А куди ми їдемо? — жінка старанно зобразила на обличчі стурбованість, коли Іван Іванович, кинувши саквояж на заднє сидіння, рішуче захлопнув двері. Для більшої правдоподібності вона навіть шморгнула носом.

— Та не хвилюйтеся ви так, дорогенька, — спробував заспокоїти її Іван Іванович. — Зараз з’їздимо до мене по гроші, потім що-небудь придумаємо з документами. Головне, що тут нам залишатися не можна.

Жінка згідно кліпнула віями, густо обліпленими тушшю. Іван Іванович як по нотах грав написану нею п’єсу.