Вбивство п’яної піонерки
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-496-7
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Вбивство п’яної піонерки». Краткое содержание книги:
Коли він пройшов, я трохи вийшов із-під гілля, щоби подивитися на Клубну, а там!.. Аж двоє наближаються до Свєткиної калітки. Ех, прозівав! Ну, вдвох вони туди не зайдуть — там мати. Значить, один зараз піде. Може, й добре, що прозівав. А поки думав про це, вони минули Свєткину калітку й пішли далі — до мене. Я знову тихенько відступив до стовбура.
А більше нікого й не було. Тут вам не город, аби прогулюваться по Советской. І Свєтки не було. Коли я знову подивився на часи, був уже час. І я пішов додому крізь завивання й гавкіт псів і сук. От вам і Свєтка. Тепер я на всі сто увєрєний, що кури — це її рук діло.
Розділ 11
Я так і не зрозумів, що мене розбудило: чи завивання Тобіка, чи те, що мій малий ударив мене ногою по нозі. Зазвичай він дуже спокійно спить, не буцає мене. А тут… Йому снилося одоробло. Я розумів, що він зараз почне кричати, проте ще сподівався, що ні. Не будив. Мій малий то згортався калачиком і дрібно тремтів, то раптом розкидав руки й ноги і важко дихав. Крик от-от мав зірватися з його вуст, але щось його стримувало, — він боровся.
Тобік надривався, завивання його були просто панічні, розпачливі. Йому взагалі ніхто не міг допомогти.
І раптом Юрчик знесилено випростався в ліжку, геть мокрий від поту, задер голову й, не розплющуючи очей, полегшено розсміявся. Потім потягнувся крізь сон до мене, тицьнувся ряшкою мені у плече і затих. Я обережно вкрив його своїм простирадлом (його вкривачка була хоч викручуй), обійняв його й почав без нагадувань чухати йому спину. Він знову захихотів, але я бачив, що це все — крізь сон.
Тобік іще двічі вискнув і також заспокоївся. А потім — через хвилину — зайшовся лютим гавкотом. Куди й подівся його розпач!
Ми так і заснули з малим — обнявшись. Спав він міцно, не крутився і не буцав мене. Ех, нам би поспати вранці, та батьки про нічні Юркові жахи нічого не знали, тому вже о сьомій ранку батько завів звичну пісню:
— Вставайте! Вставайте! Хлопці, вставайте!
Ну, от скажіть мені, чому неділя повинна бути найгіршим днем?
Чому саме цього дня ми не можемо виспатися? Що, море висохне?
— У дев’ять там на базарі нічого робити! — роздратовано гримів батько.
О!
— Свіжу рибу продають зранку! Вставайте, в машині доспите!
— Вовка, Юрка! — підспівує мама.
Чого туди їхати, якщо в машині — спати?
Юрка прокинувся. Трохи відсунувся і поглянув на мене з подивом: що за ніжності, мовляв. Тоді я прочитав на його обличчі згадування сну. Він тихенько засміявся:
— Тікало, аж перекидалося.
— Хто? — не зрозумів я.
— Одоробло, — пояснив він. — Я його з пістолета розстрілював — воно й утекло. Як ти мені сказав.
Це така подяка. Усе одно добре: це вже досягнення.
— Треба вставати, — сказав я йому тихо. — Бо вони зараз знову заведуться, як учора.
Ми вже відчинили ворота, а батько вивів ГАЗика з двору, коли я згадав про заряджений фотоапарат. Хай уже послужить бодай невеличкій утісі замість великої справи. Я сказав, що зачиню ворота, а сам забіг до хати, взяв «Смену», замкнув двері, відніс ключ на місце і помчав зачиняти ворота. Ключ навів мене на нові думки. Зачиняючи ворота, я помітив білу Агентову сорочку у вікні на горищі.
От уявіть собі. 7:30 ранку. Неділя. Як же треба любити шпигувати, щоб уже стояти на посту! Я миттю витяг фотоапарат із футляра, виставив експозицію та діафрагму (якщо хто не знає, діафрагму треба ставити найбільш закриту, коли ви хочете сфотографувати об’єкт у фокусі, а точної відстані до нього не знаєте; відповідно видержку треба ставити невеличку). Крізь щілину між ворітьми я клацнув і знову сховався за ворота, перемотуючи плівку. Потім трохи поміняв експозицію і знову клацнув. Ну, клацнув я за інерцією. Бо на другому знімку Агента вже не буде. Чомусь йому не сподобалось у мене фотографуватися.
Батько роздратовано гукнув:
— Та зачиняй уже ворота! Скільки можна возитися? Якщо приїдемо на базар пізно, будемо там як зайцю стоп-сигнал!
— Іду! — голосно, хоч і невдоволено, відповів я.
Ну, ви ж розумієте: я після вчорашньої прочуханки і досі був ображений на батьків.
Зачинивши ворота і загнавши в пази довгі залізні стрижні, я повільно вийшов на вулицю, захряснув калітку й, перш ніж повернути дротяну задвижку для клямки, знову зиркнув на горище Агента. Його там не було, тож я крутнув непомітного дротика над ворітьми і неквапливо пішов до машини.
Як з’ясувалося, батько посадив маму ззаду, поруч із малим, а мені вони залишили переднє сидіння. Це — щоб ми з малим їхали окремо. А може, щоб до мене підлизатися. Вони ж знають, що до малого підлизатися вийде нескоро, якщо я буду з ним солідарний. Уявляю, як йому там було — поруч із мамою — після вчорашнього ляпаса. Убити могла. І за що?