Вбивство п’яної піонерки

— Іди сідай, Вовка! — сказав батько суворо.

— Знову Вовка! — раптом долинуло із заднього сидіння.

— У тебе ноги не дістають до педалей, — відповів батько, відчинивши двері. — Трохи підростеш — тоді.

— Я з вами ніколи не підросту! — кинув мій малий свою класичну фразу.

— Па, — сказав я тихо, щоб не засміятися, — ну, хай порулює в тебе на колінах.

І батько погодився.

— Лізь сюди, — кинув він через плече.

— Батьку, ну, що ти робиш? Ну, кому це треба? Ну, йому ж тільки вісім років. Ти Вовку коли почав навчати?..

— Мамо, — зухвало урвав її мій малий, — вчитися нікада не рано. Знання за плечима не носять!

— О! О! — тільки і знайшла, що відповісти, мама.

Я вам скажу правду. За інших обставин я би нізащо сам не попросив батька дати малому кермо. Є життєві радості, якими ділитися — вище від людських сил. Отак узяти й відмовитися вести машину? Ви собі уявляєте таке?

А він був дуже гордий. Мій малий уже не раз скиглив, коли я сідав за кермо. І розуміє ж, що йому до педалей ніяк не дотягтись, але як же це так: Вовці можна, а мені — нізя! Це не той хлопець, який своїм поступиться. От уявляю, що за життя в нього почалося б, якби в нас у сім’ї з’явилася третя дитина! Мені вже майже все одно: двоє, троє — невелика різниця. А для нього то був би нестерпний удар. Не думаю, що він би пережив таку трагедію. Це ж прийшов би хтось важливіший за нього! Жах.

Йому, звичайно, здавалося, що це — як на велосипеді — просто. Але кермо він крутив відчайдушно, хоча батько й не спішив переходити на третю передачу і мене та маму кидало з боку в бік, як цукор у склянці з чаєм. Тільки що водою не заливало. Навпаки. Темно-сірий тент дедалі дужче нагрівало сонце, в машині ставало парко, незважаючи на зняті вікна на передніх дверцятах. Утім, ми самі так обливалися потом, що точно — цукор у чаї.

Найгірше було мамі: вона сиділа ззаду, де не так добре провітрювалося. Я на цих ГАЗиках стільки вже наїздився, що всі їхні сильні та слабкі сторони знаю, мабуть, не гірше за батька. Може, мамі було б легше, якби ми швидше їхали, але ж за кермом був Юрко, — тож, знаючи його безшабашність, батько дуже обережно тиснув на газ.

А Юрка панікував. Він спочатку надто сильно крутив кермо, потім зрозумів, що так не можна, і почав його просто тримати, зовсім не керуючи, ледве не з’їхав у придорожню канаву. Батько в останній момент перехопив кермо і вирівняв машину. Я взагалі заздрив батьковому терпінню. Сам я вже малому по голові дав би і викинув, наче кошеня, на заднє сидіння — щоб маму заспокоїти. Вона все коментувала:

— Батьку! Батьку! Ох… Батьку!!!

Він не відповідав, тільки стиха казав малому:

— Не дивися під колеса. Дивись уперед. Ти ж, на велосипеді їдучи, не дивишся під колеса! От і тут не дивися.

— Батьку, прикраті! — мама вже ввійшла в постійний стан.

Тільки холодна морська вода зможе її вилікувати. Для цього треба якнайшвидше дістатися до моря. Та висадити малого зараз — це, по-перше, неправильно, а по-друге, неможливо.