Вбивство п’яної піонерки

— Сів я поруч із нею, — думаю, іди знай! — розповідав Колька. — Вона посиділа мовчки. Ну, я її не підганяю. Я вопще не знав, що вона збирається балакать. А вона тоді так тихенько-тихенько, як листя шелестить… «Нема тут правди, — каже. — Нема. Не наша земля. Тут до війни й не селився ніхто… Тут зло живе… Люди раніше знали, відчували… От у Вовчика переляк. Кажуть, щось злякало… А його спитали? Могли ж і його спитати! Він же все пам’ятає. І ціле життя пам’ятатиме… Не можна було тут селитися. Нема тут правди. Це — чужа земля. Тут стільки крові пролито!.. А де кров, там зло селиться… А ви всі самі сюди, наче вас заслали… Нє, так не можна. Коли ще тепер воно звідси піде! А може, й ніколи…» Тоді мовчки встала й пішла. І не попрощалася. Я кажу: «Як ви, бабусю?». А вона й не відповіла, тільки ручкою махнула, не озираючись.

— Я вопше нічо не поняла, — сказала Женя. — Яке зло? І откуда вона знає? Я нічо не поняла.

Усі мовчки подивилися на неї, бо почували те саме, та сказати кожен боявся. А що як інші поняли, а я нє? Це ж… А вона сказала — й усі мовчки погодилися.

— Це — як жити в чужій сім’ї. З чужими батьками, — пояснив Колька.

Санька опустив голову і завмер. Потім повільно підвів на мене погляд, сповнений люті й ненависті. По його очах пробігали відблиски багаття, й мені стало недобре. А він повільно підвівся й подався додому, ні з ким не попрощавшись.

Від цього всім стало ще страшніше. Його навіть не зупиняли. Ніхто не роззирався й не озирався, та не тому, що всі такі відважні. Я й сам боявся озирнутися. Таке було враження, ніби одоробло стоїть за спиною. Тільки озирнешся — воно вхопить за обличчя своїми чотирма білими зубами.

— А мені все зрозуміло, — сказав Колька. — Спочатку, тоді ще, я теж нічого не поняв. Але… Знаєте, вона так тихенько говорила, наче й сама зі собою, та я все почув і все запам’ятав. І часто згадував. Це все — правда. Пам’ятаєте, як Вовка Бурлаков свій велік розбив? Що він — їздити не вміє? Прямо серед вулиці — і прямо у стовп. Він же так і пояснював: наче хтось під руку штовхнув, тому він у стовп і врізався. А скільки собак у нас пропало! Собаки ж чують нечисту силу. Дивіться: он у центрі люди собак просто у дворах тримають, без ніяких ланцюгів. А у нас попробуй так…

— І в нас собака втік, — сказала Інна.

Мій малий непомітно присунувся до мене і притиснувся плечем до моєї руки. Я аж захотів обняти його за плечі. Проте, звичайно, стримався. Куди ж! Він би мені влаштував за цей жест! Він і так мені влаштував потім, коли верталися додому.

Стояли перед каліткою і думали, як нам усе виправити.

— Слухай, Юрчику! — сказав я йому, перш ніж ми зайшли до двору. — А якби ми про це не почали говорити, Колька б нам і не розповів про те, що казала баба Ганя.

— Ага, — відповів він, — а тобі не страшно все це знати?

— Страшно, — зізнався я. — Та краще знати, ніж не знати. Завжди краще знати…