Мертвим не болить

— Били мене чотири дні підряд, уже не вставав. Думав: ще трохи і сконаю, і все скінчиться. І, знаєш, страху не мав, тільки жінку й дитя шкода було страшенно.

...Інші троє так само вже не підводилися, а наймолодший з усіх — Міщук — якось цілий день лежав непритомний, а коли надвечір прийшли, щоб узяти на допит, то повернули з коридора — куди ж такого допитувати? Такого можна тільки покласти в труну. Вони вже перестали лічити дні у тім склепі, не могли відрізнити дня від ночі — вони крижем лежали на скривавленій соломі, з жахом прислухаючись до кроків у коридорі — по кого йдуть? І якось — о диво! — вони почули музику: десь поблизу, у містечку, грав духовий оркестр, а музика була жалібна, мов похоронна. І так вона добре клалася на їхні знеможені страдницькі душі, ніби грали на їхніх колективних поминках. Не по них, зрозуміло, вона тепер грала, але їм усе одно було приємно слухати її, тим більше, що, як потім довідалися, це ховали бургомістра Шалькевича, якого все ж підстрелили партизани при виїзді з містечка. Того дня на допит їх не брали, не взяли й назавтра, мабуть, поліцаї і цей Гросмайєр зайняті були чимось важливішим, і вони трохи поприходили до тями у тому склепі. Сущеня почав уставати, бо на побитих боках і спині лежати було нестерпно. Устав і Карабань і навіть засміявся недобрим, істеричним сміхом вішальника. Вони вже змирилися з думкою, що їм на світі не жити, життя їхнє скінчилося, залишалося дожити якусь рештку. І вони тішили себе слабкою надією, що ця рештка обійдеться без великих мук.

— І тоді якось після обіду приходить поліція, кричить: «Сущеня — на вихід!» Підвівся я ледве, хапаючись за стіну, іду. «Чи не на розстріл?» — думаю.

...Але не на розстріл, розстріл незабаром здасться Сущені щастям, до якого йому не дотягнутись. Його привели знов у знайомий кабінет із вазончиками на вікнах, доктор Гросмайєр, як завжди, з усмішкою поглядає на нього і каже так, з трішки зневажливим співчуттям у голосі: «Сідай. Давай поговоримо, як друзі, душевно. Бачу, ти чоловік статечний».

«Статечний, статечний...» — застукотіло у Сущені це слово, і він чомусь забув його значення, ніяк не міг збагнути, що воно означає. А німець тим часом струсив попіл із своєї сигаретки в маленьку тарілочку на столі й продовжував: «Статечний, так, ми тебе виручимо. Завтра всіх ваших повісимо, а тобі даруємо життя...» Це повідомлення Гросмайєра ніби шмагонуло Сущеню по його свідомості — не те, що їх повісять (з думкою про те вони вже звиклися), а те, що його відокремлюють від його хлопців — як же так, чому так? Ще не розуміючи повною мірою всього жаху почутого, він збагнув, що щось у його долі страшенно ускладнюється. «Так, ти житимеш. Тільки... Тільки ти повинен дати підписку про співробітництво...» — «Яке співробітництво? — « З німецькою владою. Секретне співробітництво. Ми тобі організуємо втечу, ти перебіжиш до своїх. До тих, що тобі дали завдання на ту диверсію, і ми будемо з тобою тримати зв'язок. Секретно, зрозуміло».

Сущеня хвилину мовчав, не знаючи, що й казати, і тільки ковтав у роті слину. Йому дарують життя... Але ж він відчув, що так не можна, що це — жах, що його життя буде гірше від погибелі. «Ні, знаєте... Ні, я не можу. Я не вмію...» — «Що?»

Гросмайєр напружився, ніби почув щось непристойне, очі його стали вузенькими і злими, недобрим поглядом він уп'явся в Сущеню. «Що? Що ти сказав?» — «Не можу я...» — «Ти що, дурний? Відмовляєшся жити? Хочеш померти?» — «Та якби ж хотів... Не хочу, звісно. Але...» — «То згоджуйся. Ми все зробимо, більшовики й носа не підточать, не доведуть». — «Ні, не можу». — «Значить, хочеш померти! — злостиво підсумував німець. — Це простіше простого. Завтра і повісимо. Та все ж подумай. До завтра».

Більше Гросмайєр говорити не став, відправив Сущеню до склепу, і той пішов ще більше вимучений, ніж після допитів і катування...

— Отримав, значить, таку головоломку, що хоч ти кричи! І жити хочеться, і хочеться людиною залишитись. А як? І те, і друге разом не дається, треба вибирати одне. І тут подумав про Анелю й про сина, і почало щось прояснюватися. Коли я стану шпіоном, кудись там утечу, то як же тоді їм жити?

...Зрештою, як жити їм, — було питання з нехитрою відповіддю: вони залишаться за заложників, Сущеня це розумів добре. І якщо вони будуть заложниками, він не зможе обдурити німців. Коли що буде не так, цей доктор закатує їх обох. Так чи не ліпше йому пожертвувати собою, загинути разом зо всіма. Сім'я буде без батька, зате пишатиметься ним — усе ж він спромігся на щось і хоч не дуже вдало, але пустив під укіс поїзд. Усе ж помер недарма. А так...

У камері він сказав лише, що завтра їх повісять, і всі змовкли, притихли, навіть перестали стогнати. Ніхто не нарікав на долю, на той їхній не дуже зграбний вчинок. Авжеж, кожен тепер розумів, що, мабуть, усе треба було зробити розумніше, хитріше, чи що. Може, в іншому місці подалі від їхньої дільниці, від станції. Але далі від станції — значить ближче до села, загинули б невинні люди. Одне слово, було над чим подумати, особливо Сущені, який тієї ночі не спав ні хвилини. Назавтра вранці за стіною забігали, заметушилися, розчинили двері — виходь!

Усі знеможено виходять, попереду Сущеня, за ним схудлий, як кощій, Тапчевський. Карабань під пахви веде Міщука, який уже сам не ходив. І тоді в коридорі старший поліцейський каже: «Сущеню одставить!» — «Чому одставить?» — питається Сущеня. Каже: «Доктор сказав...» І його знов запхнули в камеру, а тих повели. Незабаром у склепі стало тихо і порожньо, мабуть, усі вимелися на площу біля ринку, де вішали його хлопців. У розпачі і відчаї Сущеня бив кулаками в стіни, качався по соломі, часом до нього долітали звуки якихось команд із площі, і він не міг знайти собі місця в цій опустілій конурі. Він уже відчував, що на нього чекає щось гірше за смерть, яку тепер приймали на людях його хлопці.