Мертвим не болить

Тільки вони взялися за Бурова, щоб нести його туди, як знову здалеку забахкало, та так часто, що вони знерухоміли. Кілька хвилин слухали з пекельною мукою на обличчях, потім схаменувся Войцик:

— Давай швидше туди, у сосняк!..

Обидва, задихавшись, принесли пораненого на край соснячка і, розгортаючи його колючі нетрі, продерлися ще кроків із двадцять. Тут справді було тихо, місце для схову цілком підходяще, і вони, натрапивши на велику прогалинку, поклали на дрібну травичку змученого Бурова.

— Де це... стріляють? — тихо запитав той, не підіймаючи запалих повік.

— А чорт їх відає! — сказав Войцик. — Десь там, у тім боці.

— У Бабичах?

— Може, і в Бабичах. Але ти лежи. Мо, розстараємося підводи — вивеземо.

— Розстараємося... — непевно промовив Буров і знов сумно і надовго затих.

Вони вдвох тісно сиділи поруч і крутили на всі боки головами, слухаючи ліс, та щось нічого не було чути. Тільки шумів (аж свистів у гущаку) вітер та, трясця б на неї, десь почала скрекотати сорока, — щоб вона хоч не навела когось на цю прогалину, подумав Войцик. Вони вже добре находилися по лісі, мабуть, і часу минуло чимало. У такий короткий день, знав Войцик, не зауважиш, як ранок стане вечором. Певно, слід було діяти, поки не почало темніти, а то в темряві та в незнайомій місцевості дуже просто потрапити в біду.

Треба йти добувати підводу. Тільки хто піде?

— Сущеня, — сказав Войцик, — ти тут знаєш дещо. Де село, знаєш?

Сущеня заклопотано вдивлявся в сосняк, послухав, подумав:

— Так, Бабичі там десь, під пущею. А може, ми їх уже проминули?

— Це там, де стріляли?

— Ну.

— То йди по підводу, — сказав Войцик.

Сущеня встав, хотів щось сказати, мабуть, на прощання. Але не встиг він, пригнувшися, ступити в гущавину, як Войцик його спинив.

— Ні, чекай! Усе ж піду я, — вирішив він. — А ти сиди тут, пильнуй.

— Добре, — слухняно відповів Сущеня, знов сідаючи біля бахматої, з обвислими лапами сосни.

Войцик тим часом почав швидко збиратися в дорогу: підняв із землі буровський карабін, заклав за спину, взяв у руки рушницю, зручніше насунув на голову свою козирчасту кепку. Він уже ступив був у сосняк, але знизу тихо озвався Буров:

— Граната... А де граната?

Поранений обмацав руками запалі груди і знову знерухомів. Войцик кинув на Сущеню довгий погляд.

— Я не брав, — сказав Сущеня. — Може, загубили вночі?

Буров опритомнів, поморщився і сказав Войцику:

— Ти дай мені наган.

— Наган? На, візьми, звичайно.

Вийнявши з кобури чорний міліцейський наган, Войцик уклав його в простягнуту руку Бурова, і той підіпхнув револьвер під стегно. Ремінь з кобурою лишився на Войцику.

— Я постараюся швидко, — бадьоро сказав він. — Коли недалеко.

І поліз у гущак. Сосна поблизу трохи прошурхотіла і стихла, і все навколо стихло. Сорока, чути було, заскрекотіла гучніше, може, погналася за Войциком, подумав Сущеня. Сорока, холера на неї, коли прив'яжеться, то вже не відігнати.

— Ось так, — видихнув у тиші Буров. — Чому я тебе не стрелив у хаті?

Він пожував білими, безкровними устами і змовк, а Сущеня якось ніяково пересмикнувся поруч, — його спина в одній сорочці знов стала мерзнути.

— Стрельнув би тебе, сам би був живий-здоровий.

— Як же було в хаті? — не погодився Сущеня. — Дитина там.

— Дитина... А чому ж не втік, Сущеня? — запитав Буров і насторожився, сповнений безсилої уваги. Сущеня видер із землі пук трави, вибрав з неї найдовшу билинку і розламав навпіл.

— Куди ж мені втікати?

— А до німців?..

— У німців я вже був. Ось, дивись!

Він рвонув за поділ сорочки, підняв її до голови, одночасно повертаючись до пораненого голою сполосованою синіми смугами спиною. Буров ледь розплющив очі і глянув лише раз, повіки його знов зліпилися, і він змовк. А Сущеня вже нервово хапав траву, рвучи її великими вузлуватими пальцями.

— І ти мене ніс? — урешті тихо вимовив Буров.

— Ніс. А що ж мені робити?

— Але ж ти... видав тих, трьох?

— Я нікого не видавав! — раптом стишено скрикнув Сущеня, скочив на ноги і знову сів, уткнувшись обличчям у рукави. — Я нікого не видавав, це мене видали, — сказав він спокійніше. Буров поволі перебирав скривавленими пальцями.

— А чому не повісили? Разом із тими?

Сущеня відповів не відразу, якось розважливо помовчав і кинув геть травину.

— Аби повісили, я б їм тільки «дякую» сказав. Але ж випустили. Думав: навіщо випустили? Думав, знову візьмуть. Не взяли. Два тижні вдома сидів — куди мені було податися? Тепер почав трохи розуміти, чому випустили.