Мертвим не болить

— Знаєш, працюємо, як і раніше, але на душі так прикро, що сказати не можна: на кого робимо?

— Що ж, не розуміли, на кого робите? — простогнав Буров.

— Розуміли, чому ж. І говорили просто. Хлопці всі свої, один одного не боялися.

Робили вони, однак, не дуже щоб справно, більше час гаяли, а як тільки починало вечоріти, розбирали інструменти і — на станцію. Спершу все йшло добре, і навіть німець не дуже допікав, але весною приїхав новий начальник, на прізвище Ярошевич — чорт зна, що за людина. Ніби свій, але гірший за німця. Почав щодня перевіряти працю путійців і чіплятися злісно навіть до дрібниць: поміряє колію — не вистачає міліметра або міліметр зайвий — скандал! І взяв за правило зганяти лють на бригадирові. Коли що не так, він Сущеню — по морді. Сущеня спочатку не розумів, чого він так на нього в'ївся, а потім почав здогадуватися: це ж він настроював його проти його хлопців, щоб він більше від них вимагав, а вони щоб його боялися і ненавиділи. Ось тоді Ярошевич скористається із своєї влади, як схоче.

Ворожості від бригадира, однак, Ярошевич не домігся, хлопці були з розумом і коли кого зненавиділи, так це самого Ярошевича. Якщо раніше за начальникування Терешкова путійці ще остерігалися, то потім та осторога відпала. Тепер вони говорили відкрито поміж собою — змовлялися, як учинити німчурі «тарарам». Дуже закортіло їм цей «тарарам» здійснити, тим більше що в лісах уже загуло-загуркотіло, з'явилися партизани, одного разу спалили дві вантажівки на лісовій дорозі недалеко від станції. Бригада Сущені тоді працювала на Кузовськім болоті, там було чимало роботи — підготувати залізницю, замінити шпали, — взагалі дільниця була найгірша, і вони трудилися там з весни. А тут новий начальник перекинув їх на залізничне заокруглення перед Виспянським мостом, мовляв, шеф-німець перевірив щойно, треба пройтися, вивірити радіус і підбити сотню шпал. Бригадир завжди був людиною слухняною, і вони назавтра раненько взяли інструменти і з ручною котилкою потюгикали полотном до Виспянського мосту.

Робили там днів зо три, і саме тоді німці почали пускати поїзди на схід уночі. Що вони там везли, путійці добачити не могли, але так міркували, що, мабуть, важливе щось, може, танки навіть, якщо для перевезень користувалися виключно темною порою доби. І ось якось наймолодший серед них, той фезеушник Міщук, коли вони, посідавши рядком, перекушували, і каже: «А давайте-но розгвинтимо одну ланку і вчинимо «тарарам». На заокругленні вдало вийде». Тапчевський подумав і підтримав: «А що, — каже, — добра думка». Карабань тоді промовчав, а Сущеня обурився — що надумали! «Німці — вони дурні, чи що, не здогадаються хіба? Стик же розгвинчений, відразу видно». Почали сперечатись, і Міщук з Тапчевським доводять, що коли поїзд полетить під укіс, тут жодного стику не залишиться, усе перекришить, перекрутить, як он біля лемішовської будки. Місяць тому там була аварія чи, може, вибух, і вони бачили, що там робилося. Там справді була каша з рейок, шпал, вагонів. Але там трохи інший профіль колії, там виїмка, а не заокруглення.

Із самого початку Сущеня був проти цієї задумки, бо знав, може, краще од інших, що дуже важко буде сховати кінці у воду, заокруглення — не виїмка, тут, мабуть, більше полетить під укіс. Полетить у заплаву або навіть у річку, під міст. Це непогано, навіть дуже добре. Тільки ось той стик як би не залишився прямим доказом. Дуже сумнівався Сущеня, але в його хлопців уже очі загорілися — давай та давай! І він не схотів, щоб його вважали боязким чи ще гірше — німецьким прислужником. І погодився. Не сказав, правда, нічого, просто змовчав, коли перед кінцем роботи, уже на заході сонця, Міщук, Тапчевський та Карабань побрали ключі і обступили найпридатніший, найвигідніший для такої справи стик. Бригадир мовчав, але в душі уже відчував, ніби й знав, що так воно не минеться. Біда буде.

— Ну, знаєш, розгвинтили стик, трохи зсунули рейку — одну зовнішню, цього було досить. І швидко покотили інструмент на станцію. Думали так: ще до поїзда не менше кількох годин, настануть сутінки, стику ніхто не зауважить. А поки та аварія, ми будемо далеко. Мало що могло статися, мовляв, після нас. Може, партизани, чи що. Ми нічого не бачили.

...Справді, вони так думали. Вони думали, що після аварії німці будуть шукати якісь там докази і доказів не знайдуть, а путійці будуть усі як один відмовлятися, і все якось минеться. Та, мабуть, у житті ніколи не виходить так, як думається, тим паче у війну.

Того дня щось порушилося й у німців, і перший поїзд вони пустили раніше, ніж стемніло. Не встигли путійці затягнути котилку до закутка при станції, як на стрілках загуркотіло, і в Сущені недобре защеміло серце: дуже невчасно йшов цей поїзд! А поїзд тим часом пройшов через станцію, не зупиняючись, вони гарячково заворушилися, щоб швидше змитись, але цей Ярошевич, як на те, почав розпитувати бригадира: що сьогодні робили, скільки лишилося? Як заокруглення, чи багато браку? Сущеня щось там відповідав, а сам стояв перед начальником біля вікна ні живий ні мертвий, поїзд уже повинен бути там, біля мосту. Невже він пройшов неушкоджений?

Та не пройшов, звичайно ж, полетів під укіс, і вагонів з десять зробили «малу купу» під насипом. На стрілках почули, і до начальника прибіг захеканий, спітнілий стрілочник, він повідомив: «Біда, біля мосту аварія!»