Роман шукає
- Автор: Билкун Николай Васильевич, Кисельов Володимир
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Роман шукає». Краткое содержание книги:
Бутько теж нічого не занотовував, але слухав уважно й не зводив з «професорки» своїх темних окулярів. Прийшов на заняття й Петро Байрак, на що Ігор зовсім не сподівався. Та Байрак погигикав по-дурному і так пояснив свій інтерес до бухгалтерії: «Як не навчусь лічити чужі гроші, то принаймні знатиму, де там у мене це сальдо-бульдо».
Любочка до нової посади Ігоря поставилася з навіть їй самій незрозумілою заздрістю. Як це так: був собі рядовий інвалід — і раптом його ні сіло ні впало роблять директором? Та коли за тиждень Оксана Кіндратівна відшукала-таки ставку для нового директора, і була це ставка прибиральниці, що дорівнювала двом третинам Любоччиної сестринської платні, вона ніби заспокоїлася й почала кепкувати з Ігоря: «Оце так директор!»
А Юнкерс здаля прицілився в Ігоря своєю милицею, як карабіном, голосно вигукнув: «Бац — і нєт старушки». Потім презирливо скривив рота:
— У мене ж ти за вечір заробляв більше, як тут за місяць!
Ігор мовчав.
— Та річ не в грошах, — казав далі Юнкерс. — Йдеться про твоє майбутнє. І про минуле. Ти ж був без п’яти хвилин командиром танка. Брав участь у танкових атаках. Вмів закліщувати в хрестовину прицілу ворожу машину, вмів дати прицільний залп на повному ходу, вмів повертати башту танка, що вона крутилася, як гадюча голова, кусала й плювалася вогнем. І тепер, після цього всього, після маршів і навальних атак, після проривів фронтів, коли ми, льотчики, підтримували вас, танкістів, з повітря, ти скнітимеш над якоюсь дурною бухгалтерією? Та начхати на той дебет і кредит! Хіба це діло для нас із тобою? Для людей, яких обпалив, та не спопелив вогонь війни?
Ніколи ще лейтенант Голобородько, знаменитий Юнкерс, груди якого прикрашали сяючі ордени, не розмовляв з ним так схвильовано.
— Я вчитимусь, — щиро сказав Ігор. — Може, ще в університет піду, на юридичний. А може… — Він нерішуче замовк.
— Що — «може»?
— А може, і в партійну школу.
Юнкерс підніс ліву руку дашком до лоба, правою хвацько відкозирнув і гаркнув:
— Здра жла, товаришу комісар! — І єхидно додав: — З бухгалтерським ухилом… Тільки запам’ятай: сальдо з бульдою у тебе не зійдеться. Про це вже я подбаю!
Другий «професор», якого направив у госпіталь міськком, ще менше, ніж Муза Захарівна, заслуговував на це високе звання. Вузькогрудий, худий, веснянкуватий хлопець у куцому піджачку був покликаний навчати їх художньому мистецтву.
— Це, товаришу директор, — сказав він поштиво, — з одного боку, справді художня робота, яка вимагає певного смаку й акуратності. Та, з другого боку, малюємо ми через трафарети, і тому вона ближче до виробництва, ніж до мистецтва. Наші майстерні випускають серветочки, килимки, покривала, хустинки.
І показав Ігореві зразки.
— Не знаю, — нерішуче сказав Вербицький, — чи знайдуться серед наших товаришів охочі до цієї справи. У нас уже розпочали роботу курси бухгалтерів. — Йому самому це мистецтво через дірочки трафаретів здалося не надто спокусливим. — Втім, зачекайте. Є у нас дуже хороший чоловік, без обох ніг. Семен Архипович Анципер. Зможете ви з ним проводити індивідуальні заняття просто в палаті? Бо, самі розумієте, пересуватись йому важко.
Веснянкуватий хлопець, що, мабуть, і пороху не нюхав, подивився на Ігоря ображено:
— Та що це ви, товаришу директор? За кого ви мене маєте? Та для такої людини я хоч щодня бігатиму.
Ігор поговорив з Семеном Анципером, який досить скептично поставився до перспективи стати майстром художнього промислу, бо, як він пояснив, малювати йому за життя довелося всього кілька разів, у дитинстві, та й то на дверях шкільної вбиральні. Ось чому Ігор Вербицький вирішив, що на першому занятті директор курсів має бути присутнім особисто.
До Семенового ліжка впритул присунули стіл, і на ньому зразу ж з’явилися фарби в тюбиках з яскравими опоясками, оберемок пензликів, кілька хірургічних ланцетів, що правили в госпіталі за універсальне знаряддя — ними можна було накраяти хліб, підстругати олівця, а як треба, то, мабуть, і ногу одрізати. Трафарети були зроблені з тонкого, але цупкого, як церата, картону, страшенно замащеного фарбами, а в тому картоні попрорізувані наскрізь дірочки й щілинки найрізноманітнішої форми.
Молодий «професор», якого звали Валентином і якому з першої хвилини Анципер почав говорити «ти», поклав на стіл дикточку. На ній закріпив аркуш картону, вкритий ледь помітною павутинкою візерунків.