Роман шукає
- Автор: Билкун Николай Васильевич, Кисельов Володимир
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Роман шукає». Краткое содержание книги:
— Повертає на такий час, — сказала вона, — коли кухарям буде вдосталь роботи.
— Ні, — не погодився Ігор. — Не дуже пострибаєш біля плити на одній нозі. І з одною рукою зразу ж каструлю перевернеш. Треба щось інше.
Завідуюча відділом подивилася на порожню Ігореву холошу й трошки знітилась.
— То спробуємо підшукати якесь інше ремество, щоб можна було виконувати роботу сидячи.
— Добре, — кивнув секретар міськкому. — І не будемо зволікати з цією справою. Прошу завтра до кінця дня повідомити, що зроблено. А не вийде так, — трохи примружившись, повернувся секретар міськкому до підполковника Чураєва та Ігоря, — що ваші інваліди не підуть на ті заняття? Що, замість занять, вони й далі, користуючись своїм становищем, купуватимуть на вокзалі залізничні квитки, а потім перепродуватимуть їх?
Ігор почервонів.
— Про це ми самі подбаємо, — сказав він так різко, що аж сам злякався.
Секретар міськкому подивився на Ігоря з цікавістю й неприхованим задоволенням.
— Звичайно, — сказав він, — самі ви й мусите подбати. — І раптом, ніби щось зважуючи про себе, спитав: — У вас яка освіта?
— Десять класів закінчив.
— Коли ви йдете з госпіталю?
— Як протез буде готовий. Місяців за три — чотири.
— Ви комсомолець?
— Комсомолець.
— Що далі збираєтесь робити?
— Не знаю. Працювати думаю. Бо я одружуватися збираюсь… Ну й одночасно вчитись далі.
— Де вчитись?
— В університеті. На юридичному.
— Чому на юридичному? — здивувався секретар міськкому.
— Ленін навчався на юридичному, — тихо пояснив Ігор.
— Он воно що. А в міськкомі комсомолу не хочете попрацювати? Інструктором?
— Не знаю, — сказав Ігор. — Це якось несподівано… Подумати треба…
— Подумайте. А як надумаєте — приходьте.
Поки спускалися сходами й добиралися до машини — вона стояла майже за квартал, а вулиця була розрита: міняли брук, — підполковник Чураєв зосереджено мовчав, щось обмірковував. І вже тільки коли до госпіталю наближалися, підбив підсумок своїм роздумам:
— Ех, Вербицький, не служили ви на турецькому кордоні. Ну хіба можна було секретареві міськкому отак бовкнути, що й без нього розберуться? Та він же генерал-майор за військовим званням. Тільки що погонів не носить. А як на військове перевести його цивільну посаду, то вона й на генерал-лейтенанта тягне…
Ігор не виправдовувався. Йому й самому було соромно, що бовкнув він таке. І все ж у душі його щось виспівувало щиро й весело:
У вестибюлі госпіталю Ігоря перестрів Голобородько у супроводі Байрака й Нахмановича. Останнім часом Юнкерс почав підкручувати вгору свої вузенькі чорні вусики, і тепер його обличчя схоже було на обличчя винового валета з тих сороміцьких карт, що їх колись одібрав підполковник Чураєв.
— Зачекай, — владно наказав він Ігореві і, коли підполковник одійшов далі, спитав: — З Чураєвим злигався? В свати його запрошуєш?
Ігор мовчав.
— Поспішаєш, хлопчику. Не буде в тебе свайби. Спочатку на весільний подарунок хоч кусок збери, — «куском» Юнкерс називав тисячу карбованців, — а потім уже й женихайся. От тобі аванець. — Він, не рахуючи, витяг з кишені паку грошей. — Бери Славка й того… латиша, чи хто він там, й шпарте на вокзал.
Щось нове було в тоні Юнкерса — якесь чекання, непевність і напруженість. Ігор зібрав рішучість з усіх закапелків душі й стулив у різке:
— Ні! — А вже потім додав стрішаніше: — Я не піду більше на вокзал. Й інші не підуть. З цим — по-кінчено.
— Он воно що, — ніби зрадів його відповіді Юнкерс. — То вважай, що із жениханням твоїм теж покінчено. Згадаєте мої слова, хлопці, — звернувся він до Байрака й Нахмановича. — Нашою буде Любочка.
Він хотів ще щось додати, та у вестибюль вийшла начальник госпіталю Оксана Кіндратівна.
— О, — зраділа вона, — Ігор Максимович! Я вас дуже прошу, як звільнитеся, відразу ж зайдіть до мене.
Вперше в житті Ігоря Вербицького назвали на ім’я й по батькові. І ніхто з присутніх не засміявся. Навіть Юнкерс…
В кабінеті у Оксани Кіндратівни Ігор застав підполковника Чураєва. Він посміхався до Ігоря, як до людини, з якою разом пережили серйозну пригоду, що закінчилася цілком щасливо.
— Порадилися ми тут, — сказала Оксана Кіндратівна, — і хочемо запропонувати вам, Ігоре Максимовичу, відповідальну посаду. Спочатку, правда, посада ця буде на добровільних засадах, тобто без платні. Але згодом ми неодмінно знайдемо кошти. Річ у тім, що за штатним розкладом у нас не передбачено директора курсів. А ми хочемо призначити вас директором.