Роман шукає
- Автор: Билкун Николай Васильевич, Кисельов Володимир
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Роман шукає». Краткое содержание книги:
— Отакої! — вихопилося в Ігоря. — Та який з мене директор? Я ж навіть не уявляю собі, що це за робота…
— Посада у вас буде не така вже й обтяжлива, — заспокоїла його Оксана Кіндратівна. — Треба тільки налагодити контакт з викладачами, простежити за тим, щоб заняття починалися вчасно. Ну й, звичайно, подбати про відвідування. Чи вас Голобородько встиг уже залякати?
— Ні, — ображено відказав Ігор. — Мене не залякаєш.
Із кабінету начальника госпіталю Ігор Вербицький уже вийшов директором курсів, які ще не мали ні професорів, ні слухачів, ні певної програми. Хто викладає в інститутах і технікумах? Професори. Хто по-справжньому може навчити якоїсь справи? Звичайно, професори. Ось чому новоспеченому директорові майбутні викладачі уявлялися професорами із сивими гострими борідками, з сивими вусами й неодмінно в золотих окулярах…
І ось перша зустріч з «професором», якого направив до них міськком. Звичайнісінька громадянка, та ще й з чудернацьким іменем Муза — Муза Захарівна Кошуба. Нічого не було в ній професорського. Хіба що окуляри з товстезними, як денця пляшок, скельцями, але не в золотій, а в сталевій оправі. Причому та оправа подекуди зовсім не по-професорськи була скручена мідним дротиком. І професорського портфеля у Музи Захарівни не було. Вона тримала в руках обшморгану картонну теку невизначеного кольору, навхрест перев’язану бинтом.
Та все ж, незважаючи на розчарування, відповідальність, яку поклало на Ігоря його нове становище, примусила хлопця бути толерантним.
— Сідайте, будь ласка, — запропонував він. — Ви вже обідали? Може, чаю? А коли прийде решта професорів?
— Яких ще професорів?
— Ну… викладачів, ну…
— Ну — викладачів — ну, — зухвало перекривила його Муза Захарівна. — Вся професура отут перед вами. Я за роки війни стільки бухгалтерів наробила, скільки в доброму пологовому будинку дітей народжують. Головних бухгалтерів главків і міністерств з вашого одноногого війська я не обіцяю, але хто голову на плечах матиме, дечого навчу.
Ігор розчаровано принишк. Оце маєш професорів! Оце курси! Оце директор! Та поліз у бійку — чуба не жалій…
Муза Захарівна випила-таки чаю, до якого для «професорів» були приготовлені бутерброди з ковбасою, щоправда ліверною, й пішла на заняття.
Стріли її не просто стримано — вороже, бо не тільки директор Ігор чекав професора. Та було щось у цій Музі Захарівні таке, що зразу примусило всіх слухати її й слухати уважно. Вона не зважала на їхні милиці, їхнє каліцтво, тобто бачила в них не інвалідів, а просто людей, які хочуть стати бухгалтерами.
Муза Захарівна басистим голосом розповідала про те, що входить в обов’язки бухгалтерів, і слова свої підтверджувала гучним рипінням крейди об дошку. Щоправда, дошка ця була не справжня, не шкільна й навіть не чорна. За дошку правив шмат дикту, який Маша принесла з кінобудки. Але за довгі роки війни люди звикли, що функції й обов’язки одних речей беруть на себе зовсім інші речі. Коли нема незамінних людей, то незамінних речей нема й поготів. Сержант замість загиблого командира піднімав батальйон в атаку і брав безіменну висоту, дерев’яні брусочки, закручені гвинтиками, мали замінити їм ноги, то чому ж шмат фанери не міг замінити шкільну дошку?
Набагато краще було з канцприладдям. Цього добра вистачало. Трофейними авторучками в госпіталі менджували, як циган кіньми. Авторучки ходили в госпіталі, як розмінна монета, їх використовували не стільки за призначенням, скільки як валютну одиницю в солдатських комерційних операціях, відомих під назвою «махньом не глядя». Майже всі мали й блокноти: від звичайних воєнторгівських із жовтим папером до розкішних альбомів для віршів, оправлених у фіалковий сап’ян, і дамських записничків, оздоблених перламутром та бронзовими ланцюжками. Ще недавно віденські дами занотовували у них, для кого призначений перший танець. І ось тепер усе це різноманітне канцелярське приладдя було покликане стати на службу бухгалтерській науці.
Ігор Вербицький дивився на Музу Захарівну схвально й заохочувально — не підвела-таки, хоч і не професор. І весь час при найменшому порухові слухачів він приглядався: чи не нудьгують вони, чи не легковажать навчанням? Он Щербина, затиснувши у руці трофейну штабну авторучку, товсту, як барок, повільно виводив щось у шкільному зошиті. Славко, ще більше закругливши свого круглого рота і нахиливши голову, не записував, а щось малював у своєму блокноті. «От ледащо, — обурився Ігор. — Старайся для нього, курси йому організовуй… Матиме він од мене сьогодні добрячого щигля!..»