Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
— Хто це? — запитав Стрибунець.
— Не знаю, — сказала Руда. — Смерть вважає, що гарпія. А взагалі-то мався на увазі грифон. Як тобі?
— Могло бути гірше, — ухильно відповів Стрибунець.
Руда зітхнула, підчищаючи пальцем розмазане чорнило.
— Бувало гірше, — зізналася вона. — У минулі рази. Художник з мене, правду кажучи, ніякий.
Вони посиділи мовчки. Смерть крутив на ковдрі апельсин. Стрибунець підшукував тему для розмови.
— А правда, що в Могильнику водяться привиди? — запитав він нарешті.
Руда закотила очі.
— Якщо ти про Білого, то ніякий він не привид. Звичайний придурок. А взагалі-то, звичайно, водяться. Тільки вони не волочаться по палатах і не бубонять усіляку дурню, як, либонь, у вас у Мотлохівні розповідають.
— А що ж вони роблять? — посміхнувся Стрибунець.
Руда вимогливо втупилася в Смерть:
— Що вони роблять, Смерте?
Той стенув плечима.
— Нічого, — сказав він знічено. — Просто іноді проходять коридорами. Пощастить, якщо взагалі їх побачиш. Вони тихі та красиві. А Білий — зовсім навпаки. Забіг у пітьмі, спіткнувся, нашумів, а потім ще й завив, як собака. Я від страху мало не вмер.
— Білий — зі старших, — пояснила Руда. — Вставляв у ніздрі запалені сигарети, загортався в простирадло та шастав палатами — лякав малих і дівчат. Потім його впіймали й кудись відправили. Він був зовсім чокнутий.
Стрибунець уявив собі жахливого чокнутого старшокласника в простирадлі та подивився на Смерть із повагою.
— Я би живим не залишився, якби таке побачив, — зізнався він. — Або штани намочив би.
— А я й намочив, — посміхнувся Смерть. — Не про все ж розповідати…
Що далі, то Смерть Стрибунцеві більше подобався.
— А ті, інші? — запитав він. — Котрі справжні. Ти їх бачив?
— Вони нестрашні, — відповів Смерть. — Я їх бачив, але не боявся. Вони нікому не шкодять. Самі колись натерпілися.
Стрибунець зрозумів, що Смерть не обманює, і відчув неприємний холодок у шлунку. Смерть або й сам божевільний, або справді бачив привидів.
— Він не обманює, — підтвердила Руда. — Він ходак, між іншим.
— Хто-хто? — перепитав розгублений Стрибунець.
— Хо-дак, — по складах повторила Руда. В її погляді відбилося розчарування. — Ти що, не знаєш, хто вони такі?
Стрибунцеві дуже захотілося збрехати, що знає. А потім він раптом згадав, що справді чув це слово. Одного разу вихователь Тріска зловив його в коридорі. Вони йшли втрьох — Тріска, Лось і Чорний Ральф — і на ходу бурхливо про щось сперечалися. Стрибунець привітався й хотів пройти мимо них, але Тріска схопив його за комір.
— Стій, дитино! — закричав він. — Ану-ну, швидко мені скажи, чи існують стрибуни й ходаки?
— А хто це? — ввічливо запитав Стрибунець.
Лице вихователя наблизилося до його лиця. Очі за грубими скельцями окулярів металися, ніби щось його налякало.
— Це правда, ти не знаєш? — запитав він.
Стрибунець покрутив головою.
Тріска тут же його відпустив:
— Ось! — репетнув він. — Чуєте? Дитина не має про них ані найменшого поняття!
— Це не доказ, — кисло сказав Р Перший, і вони, всі троє, пішли далі, продовжуючи сперечатися.
Стрибунець моментально забув про цю подію. Вихователі в чомусь були не менш дивними, ніж старші. Іноді аж настільки дивними, що важко було зрозуміти їхні слова.
— Ходаки — це те ж саме, що стрибуни? — обережно запитав він Руду, боячись пошитися в дурні.
Вона обурилася:
— Ні, звичайно! То ти все-таки знаєш?
— Тільки назви, — зізнався Стрибунець.
Руда подивилася на Смерть. Той кивнув.
— Стрибуни й ходаки, — сказала вона менторським тоном. — Це ті, хто бував на вивороті Дому. Тільки стрибунів туди ніби закидає, а ходаки дістаються самі. Ходаки й назад повертаються, коли захочуть, а стрибуни не можуть. Мусять чекати, поки їх викине. Ясно тобі?
— Ясно.
Стрибунцеві нічого не було ясно, але він вирішив нізащо в цьому не зізнаватися.
— А ти? — запитав він Руду. — Ти ходак чи стрибун?
Руда спохмурніла.
— Ні перше, ні друге. Але коли-небудь обов’язково стану, — вона почала гортати журнал, що лежав на подушці, ніби їй раптом набридло говорити на цю тему.
Смерть усміхався.
— Як тобі Вовк? — запитав він. — Правда, навіжений?
— Ви знаєте про Вовка? — вражено запитав Стрибунець.