Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
— Ось, — сказав Стрибунець у стелю, — тепер мене посадять на ланцюг поряд із Вовком. І йому не буде самотньо.
На ланцюг його не посадили — ні поряд із Вовком, ні окремо. Лікар Ян відчитав його в своєму кабінеті. Лось вибачився й пообіцяв, що забере його з лазарета. Ображена сестра Агата сказала, що він хороший хлопчик, котрий потрапив під поганий вплив. Директор Дому погладив його по голові, промовивши:
— Нічого страшного не трапилося. Дитина трохи перенервувала.
— Відпустіть Вовка, — сказав їм Стрибунець.
І тільки Лось його почув.
Увечері до нього прийшло дівча в голубій піжамі, з волоссям вогненним, наче квітка маку. Такого яскраво-червоного волосся він ніколи раніше не бачив; він узагалі не думав, що воно зустрічається в дійсності. Хіба що у клоунів. Дівчинка підійшла до вікна, гордо затиснувши в руках букет незрозумілих розколошканих квітів. Голова її освітила білу палату, наче маленька пожежа.
— Привіт, — сказала вона.
Стрибунець також привітався і зліз із підвіконня.
Дівчинка поклала букет на тумбочку.
— Я — Руда.
Вуха в неї стирчали, шкіра довкола носа була червонувата, очі — несподівано чорні, в обрамленні червоних вій. Щоби розгледіти це, Стрибунцеві знадобилося чимало часу. Від її волосся було важко відволіктися. Він здивувався, що йому сповіщають очевидне.
— Я бачу, — сказав він. — Важко не побачити.
Дівчинка закрутила головою.
— Ні. Я знайомлюся, — пояснила вона терпляче. — Руда. Тепер зрозумів?
Він зрозумів.
— Стрибунець, — назвався він.
Дівчинка кивнула, розглядаючи порожню палату.
— Скучно в тебе тут, — сказала вона. — І чисто.
Стрибунець промовчав.
— Підеш зі мною? Я запрошую.
— А хіба можна? — Стрибунець сумнівався, що його пустять далі ніж за поріг після всього, що сталося.
— Не можна. Але ніхто нічого тобі не скаже, побачиш. Ходи.
Вони вийшли в білосніжний коридор Могильника, він приглушував кроки.
Матові двері відкривались і закривалися. Старшокласники в піжамах сиділи в кріслах і гортали журнали. Сестри сновигали з одних дверей в інші, ніби снігові кулі. Стрибунець ішов за Рудою, чекаючи окриків, але ніхто їх не гукав, ніхто ні про що не запитував. Вони йшли, відображаючись у скляних шафах, як у дзеркалах, — в одній за одною. Голуба піжама та біла піжама. І всюди спалахував вогонь її волосся.
Ми ніби щезли, думав Стрибунець здивовано. Ми йдемо, але нас нема. Ніхто нас не бачить і не чує. Так, ніби руде дівча зачарувало весь Могильник…
За вікнами падав сніг. Вони повернули в інший коридор, з блискучим лінолеумом, і пройшли по ньому до останніх дверей.
— Це тут, — Руда штовхнула двері.
Палата була зовсім крихітна. Три ліжка, завалені кучугурами речей. Із повноцінними звалищами журналів, зошитів, паперу, пензликів і банок з фарбою. На стінах висіли малюнки, в плетеній клітці скакав зелений папужка. Кімната нагадувала Мотлохівню і навіть пахла, як Мотлохівня. Стрибунець наступив на апельсинову шкірку й зупинився, зніяковівши. З розгону заскочивши на одне з ліжок, Руда скинула тапочки, змела на підлогу сміття, а тоді представила свого сусіда:
— Смерть.
Красивий хлопчик з бітлівською зачіскою посміхнувся й кивнув.
— Привіт, — сказав він.
Стрибунець здригнувся, почувши прізвисько.
— То це ти той самий…
Смерть знову кивнув, посміхаючись.
— Та сідай же, — покликала Стрибунця Руда, спихаючи з ліжка чергову купу речей. — Ще встигнеш надивитися.
Стрибунець сів біля неї. Про сусіда Рудої він дещо знав. Смерть був хлопчиком, який ніколи не виходив з Могильника, і про якого вихователі поміж собою говорили, що він «не жилець». Смерть був лежачий. Він не ходив і не їздив у візку. Він жив у Могильнику з незапам’ятних часів, і як Могильного мешканця Стрибунець уявляв його зеленкуватим, подібним на покійника. Інакшим просто не можна було уявити когось, хто «не жилець» уже багато років підряд. Але Смерть виявився дрібненьким і делікатним, з очима на півлиця та довгим, ніби аж вкритим лаком, темно-червоним волоссям. Поки Стрибунець його роздивлявся, Руда збирала з ковдри карти.
— Пограємо? — запитала вона. Вони зі Стрибунцем підсіли до Смерті.
На годину вони стали ворожками. Передбачили одне одному здійснення всіх бажань і щасливе майбутнє, потім карти полетіли на підлогу, а Руда, задерши піжаму, показала Стрибунцеві татуювання в себе на животі. «Татуювання» було намальоване кульковою ручкою і встигло розмазатися, але можна було розібрати щось подібне на орла з людською головою.