Ностромо. Приморське сказання

— Здається, ви задоволені тим, що моє життя висить на волосинці, — відгукнувся Деку з широкою посмішкою. — А інший Монтеро, отой «мій брат і повірник» з прокламацій, отой guerrillero — хіба я не писав, що за часів Рохаса[156] він приймав у відвідувачів верхній одяг і переміняв тарілки в нашій паризькій дипломатичній місії — у перервах між шпигуванням за нашими біженцями? Він утопить оту святу правду в крові. У моїй крові! Бачу, це вас шокує, чому? Це просто уривочок біографії одного з наших видатних діячів. Що він зі мною зробить, як гадаєте? На Пласі, за рогом навпроти входу до Арени биків, є монастирський мур. Знаєте? Там двері з написом Intrada de la Sombra[157]. І це, мабуть, невипадково! Саме там віддав Богу свою англо-південноамериканську душу батько нашого господаря. І зауважте, він міг утекти. Чоловік, який б’ється зі зброєю в руках, має право втекти. Якби ви турбувалися про мене, то послали б мене з Барріосом. Я б з величезним задоволенням тримав у руках одну з тих гвинтівок, у які вірить дон Хосе, маршируючи в лавах бідних пеонів та Indios, які нічого не відають ні про логіку, ні про політику. Найбезнадійніші сподівання на найбезнадійнішу армію у світі гарантували б більшу безпеку, ніж ті сподівання, заради яких ви змушуєте мене залишатись тут. Коли ти воюєш, то маєш право відступити, але не тоді, коли витрачаєш час на під’юджування бідних невігласів і дурнів убивати та вмирати.

Його голос і далі звучав невимушено, а вона, ніби не помічаючи його самого, стояла нерухомо, злегка стиснувши руки, і віяло спочивало в її переплетених пальцях. Він трохи зачекав і враз кинув з якимось комічним розпачем:

— Піду стану до стінки.

Навіть після цієї заяви вона не поглянула на нього. Її голова не ворушилась, застиглим поглядом вона вперлася в будинок Авельяносів, пощерблені пілястри та зруйновані карнизи якого, як і весь його занепад гідності, зараз приховувала сутінь, що оповивала вулицю. Антонія стояла незворушна, лише її вуста, ворухнувшись, промовили: