Ностромо. Приморське сказання

Вона аж тепер розтулила свої червоні вуста, і від її неласкавості не лишилось і сліду:

— Так, але ви не бачите мети. Від людей треба вимагати за їхніми здібностями. Гадаю, насправді ніхто не знеохотився, — можливо, крім вас, доне Мартіне.

— Боже борони! Найменше мені б хотілося, щоб ви так про мене думали, — легко зронив він і замовк.

Вона почала поволі обмахуватись віялом, не підіймаючи руки. Перегодом він пристрасно шепнув:

— Антоніє!

Вона усміхнулась і на англійський лад простягла руку Чарлзові Ґулду, який сáме їй вклонився, а Деку, спираючись ліктями на спинку канапи, опустив очі і пробурмотів:

— Bonjour[152].

Сеньйор адміністрадóр копальні Сан-Томе на мить схилився над дружиною. Вони обмінялись кількома словами, з яких було чути лише уривок фрази пані Ґулд «…величезний ентузіазм».

— Так, — півголосом почав Деку. — От і він такий самий!

— Чистісінький наклеп, — не дуже суворо заперечила Антонія.

— А ви візьміть і попросіть його пожертвувати заради великої спільної справи його копальню, — прошепотів Деку.

Озвався дон Хосе. Говорячи, він радісно потирав руки. Прекрасний зовнішній вигляд військових частин і велика кількість нових ефективних гвинтівок на озброєнні тих сміливців вселяли в нього палку віру в перемогу.

Чарлз Ґулд, дуже високий і худий, стояв перед кріслом дона Хосе і слухав, але на його обличчі годі було прочитати щось, окрім приязної й шанобливої уваги.

Тим часом Антонія підвелась і, перейшовши через кімнату, зупинилась перед одним із трьох високих вікон, які виходили на вулицю. Деку пішов за нею. Вікно було відчинене навстіж, і він притулився до товстої стіни. Довгі згортки дамастових портьєр, що звисали з широкого бронзового карниза, почасти ховали його від поглядів з кімнати. Він згорнув руки на грудях і невідривно дивився на профіль Антонії.

На хідники вúсипав народ, який повернувся з гавані, до вікна долітало човгання сандалів і тихий гул голосів. Час від часу шпаристою бруківкою Calle de la Constitutión[153] повільно котилась карета. У Сулако було небагато приватних екіпажів, у найвелелюдніші години на Аламеді їх можна було порахувати на пальцях. Великі фамільні ковчеги погойдувались на високих шкіряних ресорах, повні-повнісінькі миловидних напудрованих личок з напрочуд живими чорними очима. І першим проїхав дон Хусте Лопес, голова Провінційної асамблеї, разом із трьома чарівними доньками, урочисто вбраний у чорний фрак та цупку білу краватку, як тоді, коли керував дебатами з високої трибуни. Хоча всі вони підняли очі, Антонія не помахала їм рукою на знак вітання, і вони вдали, що не помітили молодих людей, двох костаґуанеро з європейськими манерами, чию ексцентричність обговорювали за зачиненими на засув віконницями перші родини Сулако. А тоді мимо прокотила сеньйора Ґавіласо де Вальдес, вродлива і велична вдова, у великому повозі, в якому вона зазвичай їздила до свого заміського будинку, оточена почтом озброєних вершників у шкіряних костюмах і великих сомбреро з карабінами при сідлах. Похóдила вона з дуже знатної родини, була жінкою гордою, багатою і добросердою. Її другий син, Хайме, щойно вирушив з військами Барріоса. Старший, нікчема з лихою вдачею, був зі своїми походеньками на вустах усього Сулако, ще й запекло грав у карти в клубі. Двоє менших хлопців сиділи з жовтими ріб’єристськими кокардами на кашкетах на передньому сидінні. Їхня мати теж удала, що не помітила сеньйора Деку, який привселюдно говорив з Антонією, кидаючи виклик усім умовностям. А він же навіть не її novio[154], наскільки відомо! Хоча навіть у такому разі це було б доволі скандально. Але велична стара дама, яку шанували і якою захоплювались перші родини, була б ще більше вражена, якби почула, про що вони перемовлялися.