Золотий дім

— Пора вже тобі закінчувати сценарій і братися за збирання грошей.

Тим часом велика метрополія пригортала мене до свого лона й намагалася дати життєві уроки. Човен на озері в Центральному парку, де плавав Стюарт Літл, нагадував мені про красу невинності, а приміщення на Клінтон-стріт, де досі ледве жила Джудіт Маліна, а її Живий театр досі з насолодою оголювався, було для мене свідченням браку поштивості старого гарту в дусі «мені насрати». А на Юніон-сквер грали шахісти, і, можливо, Смерть також грала серед них бліцпартії, хапаючи їхні життя, мовби вони нічого не значили, або повільні партії у вільний від роботи час, що дозволяли чорному ангелові вдавати, ніби він шанує життя, водночас набираючи партнерів для свого danse macabre. Незгірш за присутність до мене промовляла відсутність: взуттєві магазини, що зникли з Восьмої вулиці, ексцентричність, яка вивітрилася з Верхнього Вест-Сайду, де колись Мая Шапер тримала крамницю «Сир і антикваріат», а на запитання чому, часто відповідала: «Бо це те, що я обожнюю». Куди б я не спрямовував свої кроки, місто тримало мене в своїх обіймах і заспокійливо шепотіло на вухо.

У вечір другого вернісажу Апу в галереї Соттовоче на Бовері у кварталі від Музею ідентичності (роботи ці були проникливі, стрімкі, технічно майстерні, сповнені енергії, поп-артові, і мене зовсім не зачіпали), в іншому кінці Нижнього Мангеттена було виставлено величезні малюнки Лорі Андерсон, що зображали досвід сорока дев’яти днів, проведених її коханою покійною рет-тер’єркою Лолабель у бардо — перехідною зоною між смертю й переродженням у тибетському буддизмі. Ми стояли з Сучітрою перед одним із найбільших зображень милої собачки, що дивилася на нас широко розкритими очима з засвітів, коли зненацька в мені сформувалися слова: все добре, і я вимовив їх уголос.