Справа прокурора Малахова
- Автор: Собко Вадим Николаевич
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Справа прокурора Малахова». Краткое содержание книги:
Гострі громадські конфлікти в повісті нерозривно поєднуються зі складними особистими колізіями. Прокурор Малахов твердить, що він завжди правий. Але читач з глибоким розумінням сприймає слова Ганни, що від цієї «правоти» стає важко дихати.
— Ні, чому ж? — У думках Малахова вже панував цілковитий, звичний лад, і він не боявся ніяких запитань. — Я тобі можу сказати цілком точно, нічого не приховуючи. Він хоче, щоб Марію Іванівну Басову було звільнено від усякої відповідальності за її злочинні дії. Інакше зрозуміти його прихід я не можу.
— Ти віддав наказ її заарештувати? — в глибині душі сподіваючись на якесь непорозуміння чи помилку, запитала Ганна.
— Так, — відповів Малахов.
— Ти не смів робити цього, Володимире Івановичу! — крикнула Люба.
Вона ще не могла осягнути всього значення сказаних слів, не могла припустити, щоб хтось міг мати сумнів щодо чесності і правильності дій Басової.
— Слухайте, любі мої домочадці, — вже трохи роздратовано сказав Малахов, — з якого це часу ви мені взялися вказувати, що я смію, а чого не смію. Я дуже попросив би вас у мої службові справи й розпорядження не втручатися, бо це вже само собою злочин і може бути покаране за відповідною статтею. Ліпше буде, якщо ви утримаєтеся від своїх висловлювань. Ліпше і для мене, і для вас.
Але Ганна не могла зрозуміти Малахова, не хотіла повірити, що він зовсім не такий, яким здавався їм на протязі восьми років.
— І не здригнулася в тебе рука, коли ти ставив підпис? — сумовито-здивовано запитала вона Малахова.
Малахов поморщився однією щокою, як завжди робив, коли бував чимсь дуже незадоволений.
— Не треба так, Ганно. Я не гірш за тебе знаю, що важить у нашому житті взагалі, а в моєму зокрема, Марія Іванівна Басова. Але інакше зробити я не міг. Я тільки виконував свій прямий прокурорський обов’язок. Порушувати його я собі не дозволю ніколи.
Люба підвелась з тахти.
— Страшний ти, Володимире Івановичу, чоловік, — так само твердо, не бажаючи поступитися своїми думками і переконаннями, сказала Люба і, вже не чекаючи відповіді, зникла за дверима у своїй кімнаті.
— Мені інколи здавалося, що Люба моя справжня дочка, що вона любить мене, — з глибоким непідробним болем у голосі проговорив Малахов.
Ганна думала про інше. Вона добре чула слова чоловіка, але як на них відповісти — не знала. Адже не можна наказати когось любити чи вважати батьком? Серцю не накажеш, прислів’я старе, та дуже вірне. Це прислів’я зараз, мабуть, стосується не тільки Любочки, а ще більшою мірою і самої Ганни. Ох, як все заплуталося на білому світі! Багато часу мине, поки все розплутається.
— У мене до тебе велике прохання, — замість відповіді на слова Малахова сказала вона. — Накажи, щоб Сергія Боровика з лікарні негайно відпустили.
— Його ніхто не заарештовував і випишуть, тільки-но він одужає. Ти ж чула, він сам сказав, що там для нього зараз найкраще місце, бо багато лиха може накоїти, і це цілком ймовірно. Людина він нервова, психічно-неврівноважена, нестримана, ми вже мали можливість в тому переконатись. А там його добре вилікують, і нікому він не зможе завдати ніякої шкоди.
Він на мить обірвав свою рівну, ніби написану, промову і трохи іншим тоном додав:
— А в твоїх словах, Ганно, звучить якась дивна нота. Мені здається, тобі не слід виявляти так багато інтересу до його долі.
— Він батько Люби.
— Це нічого не змінює. Одужає і випишеться. Все правильно.
— Так, все правильно. Скільки разів я вже чула це слово з твоїх уст.
— Ти можеш сказати, що я зробив щось неправильно?
— Hi, — зітхнула Ганна, — ти правий, як завжди, в усьому, тільки від цієї правоти мені чомусь важко дихати.
Малахов образився і хотів уже відповісти щось гнівне, але водночас достойне, показати Ганні, як не вміє вона цінити справжніх почуттів, але не встиг. До їдальні знову ввійшла Любочка.
— Володимире Івановичу, — сказала вона, дивлячись Малахову просто в очі, — якщо людину заарештували, то куди її садовлять?
— До тюрми, звичайно, — посміхаючись незвичайній серйозності Люби і намагаючись перевести розмову на жартівливий тон, відповів Малахов. — Це питання взагалі чи конкретно?
— Конкретно. Нашого морського гостя куди запроторили?
— По-перше, його зовсім не заарештували і нікуди не запроторили. Він у лікарні, розумієш? Але до одужання він по місту не розгулюватиме…
— Навіщо тобі, Любчик? — стривожена не так самим запитанням, як його тоном, вимовила Ганна.
— Завтра до нього піду.