Справа прокурора Малахова
- Автор: Собко Вадим Николаевич
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Справа прокурора Малахова». Краткое содержание книги:
Гострі громадські конфлікти в повісті нерозривно поєднуються зі складними особистими колізіями. Прокурор Малахов твердить, що він завжди правий. Але читач з глибоким розумінням сприймає слова Ганни, що від цієї «правоти» стає важко дихати.
— Ви мене не залякаєте! Не вийде! — закричав Малахов, за всяку ціну намагаючись не втратити гідності.
— Сергій! Опам’ятайся! — крикнула Ганна, але Боровик знову не почув її слів. Крім обличчя Малахова, для нього більше не існувало нічого на світі…
— Кажи, випустиш Басову? — крізь стиснуті зуби питав Боровик, ще міцніше впиваючись пальцями у плечі і наближаючи спотворене, посиніле обличчя Малахова до свого єдиного ока. — Кажи!
Тут уже Малахов не витримав і закричав. Боровик і справді міг його вбити чи покалічити.
Про який престиж чи гідність може йти мова, коли треба рятуватися?
— Ганна! Широков! Міліція! Пустіть! — вже задихаючись, кричав Малахов і виривався із залізних рук Боровика.
— Сергій, пусти його! — кинулась перелякана Ганна.
— Замовкни, душу з тебе вийму, — то наближаючи, то віддаляючи перекошене обличчя Малахова, хрипко вигукнув Боровик. — Випустиш Басову?
— А-а-а, — вже смертельно блідий, закричав Малахов. — Рятуйте!
Варвара Павлівна й Люба вбігли до кімнати і стали на порозі, вражено дивлячись на неподобну, принизливу сцену.
— Сказилися чи що? — крикнула Варвара Павлівна. — Пустіть його!
— Сергію Петровичу, що ви робите? — Любочка відважно кинулась до Боровика, вхопила його за тверду, ніби кам’яну руку; він навіть не відчув цього дотику.
Ганна теж спробувала допомогти Любі і теж безуспішно. Нічого не розумів і не бачив Сергій Боровик.
— Кажи, випустиш?
В цю мить по коридору пролунали важкі, але неквапливі кроки, і старшина Широков став на порозі. Для нього в усій цій сцені нічого надзвичайного чи незвичайного не було, доводилося не раз у своїй службовій практиці з чимсь подібним стикатися. Правда, трохи дивно, як таке могло трапитися в квартирі Малахова, де завжди панує такий спокій? Але про це мова буде потім, спочатку треба навести елементарний лад, а то міський прокурор уже аж посинів.
— Громадяни, спокійно! — все приглушив своїм упевненим басом Широков. — Тиша! Що тут трапилось? Громадянин, пустіть руки, пустіть, пустіть, кажу вам.
— Товаришу Широков, обережно, він хворий, — вигукнув Малахов.
— Нічого йому не станеться, — Широков упевнено взяв Боровика, і у того зразу з’явилося відчуття, ніби сталеві лещата затисли його руки.
— Ну, громадянине, пустіть, — наказав Широков, натискаючи трохи міцніше.
І саме ця страшна сила широківських рук і отямила Боровика. Він ніби сперся на них, і відчуття падіння в прірву зникло. Тепер йому стало соромно за всю цю гидку, принизливу сцену. Він уже розумів, що зробив для Басової не краще, а гірше, і це розуміння сповнювало його душу відчаєм. Чому він не може так, як усі люди, володіти собою, чому завжди робить тільки гірше для себе і для людей, яких любить і яким бажає тільки добра і щастя. Тільки гірше…
— Пустіть, громадянине, — натискуючи все міцніше, наказував Широков.
Боровик глянув, не розуміючи.
— Що? Руки? А… вже відпустив.
Для нього це тепер не мало ніякого значення. Руки опустились важко, безвільно і повисли враз, втративши всю свою силу. Хотілося глянути на Ганну, попросити у неї пробачення за цю неприпустиму, ганебну сцену, а сміливості не ставало. Надто страшним здавалося зустріти її погляд.
— Отак краще, — похвалив Широков, дивлячись, як опустилися здоровенні Боровикові долоні. — Ваші документи, громадянин?
— Товаришу Широков, тут документи не потрібні, — вже оволодівши собою і в присутності старшини міліції набувши звичної впевненості, сказав Малахов. — Хіба ви не бачите? Хвора, поранена людина. Відвезіть його зараз до лікарні, у них є спеціальний відділ, хай його там приймуть, а я по телефону попереджу. Тільки обережно, він дуже хворий.
— Єсть приставити до спецвідділу лікарні, — голосно, весело, всім своїм виглядом виявляючи задоволення ясно зрозумілим і точним наказом, відповів Широков і зразу ж запропонував: — Давайте, громадянин.
Боровик зрозумів: зараз йому доведеться піти з цієї кімнати, а Басова залишається в тюрмі, і нічого він не допоміг їй.
І, вже знаючи, що говорити цього не слід, бо після всієї цієї принизливої бійки таке запитання звучатиме більше ніж смішно, він все-таки запитав:
— Випустите Басову?
— Сергію Петровичу, — вже відновивши всі найприязніші нотки свого голосу, відповів Малахов, — не думайте більше про це. Заспокойтесь, вам треба лікуватись. У вас же голова поранена.
— Випустіть Басову, — уперто повторив Боровик.