Людина, що знайшла своє обличчя
- Автор: Бєляєв Олександр Романович
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Григорий Г. Кулинич
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Людина, що знайшла своє обличчя». Краткое содержание книги:
Престо починав дрімати, і йому примарилося, що жінка-потвора з величезним підборіддям підводиться із свого крісла, йде до нього і, простягаючи свої величезні руки, каже:
«Я люблю тебе, Тоніо, наречений покинув мене. Але ти мені подобаєшся більше, ніж наречений. Обоє ми потвори. Ми варті одне одного. І ми народимо потвор, яких не бачив світ… Вони будуть такі смішні, що всі люди подохнуть зо сміху. І тоді земля дістанеться в спадщину нашим нащадкам, над ними вже ніхто не сміятиметься, бо всі будуть страшенно потворні. І потворність вважатиметься за красу. І найпотворніший вважатиметься найкрасивішим…»
Тоніо прокинувся в холодному поті.
«Який гидкий сон…» подумав він. І раптом швидко сів на ліжко і схопився за голову. Одна думка вразила його: «Я втік у сні від страшної міс Веде. А хіба я сам кращий? Так, Гедда Люкс була права, тисячу разів права, що знехтувала мною. Який несправедливо жорстокий я був з нею останнього разу… Що, коли справді Гедда померла зо сміху? Я залишив її непритомною. Може, у неї слабке серце…»
Тоніо скочив з ліжка і почав ходити по кімнаті
«Треба буде телеграфувати Гофману, запитати його. А втім, Гофман, мабуть, уже поїхав… Якщо я справді вбив її сміхом, то почнеться слідство, мене арештують, можливо, обвинуватять у вбивстві й скарають на смерть. І я умру потворою… Ні! Ні! Якщо Гедда вмерла — цього вже не виправиш. Крім Гофмана, ніхто не знає про те, куди я поїхав. Спочатку треба вилікуватися від потворності, а там буде видно… Але як у мене розладналися нерви! Треба взяти себе в руки».
Тоніо примусив себе лягти в ліжко, але до самого ранку не міг заснути. «Потворність — найтяжча хвороба!» повторював він у маренні. Тільки тоді, коли перші ранкові промені освітили верхів’я дерев, Тоніо задрімав, повторюючи у напівсні невідомі хитромудрі слова, що звучали немов заклинання: «Гіпофіз… Гормон… Акромегалія… Гіперфункція…»
— Ні, далебі, від цього можна збожеволіти, — говорив Престо, прокинувшись об одинадцятій годині ранку. — Я повинен знати цілком точно, що воно таке оті гормони і гіпофізи, я повинен знати всю механіку, — тоді туман розвіється, і в голові буде порядок.
Умившись, Престо підійшов до великого дзеркала у ванній кімнаті й уважно розглянув своє обличчя. О, недарма Тоніо був кіноартистом! Він знав кожен міліметр цього обличчя, бридкого і смішного.
— Капловуха, туфленоса потворо! — сказав Престо, звертаючись до свого відображення в дзеркалі. — Скоро тобі буде кінець. Ти згориш, спливеш, зникнеш, а на зміну тобі прийде… хотілося б мені знати, який вигляд я матиму після лікування, — промовив Престо уже іншим тоном.
Швидко одягнувшись, він пішов до доктора Цорна, але той був зайнятий з хворими, і Престо вирушив бродити по парку.
У хазяїна ярмаркового балагана очі розгорілися б, якби він побачив усіх цих потвор. їх було б досить, щоб скласти не одну трупу карликів і велетнів. Престо зустрічав чоловіків і жінок, таких товстих, що вони ледве перевалювались на ногах-тумбах, і худих, мов капітан Фракасс; він бачив чоловіків з жіночим бюстом, бородатих жінок… Усе це були жертви гри невідомих Престо сил, захованих у надрах людського організму.
Ось потвора з величезною головою і короткими ногами. Це кретин. Він уважно оглянув Тоніо і раптом залився сміхом ідіота.
— Джім! Джім! Іди швидше, поглянь на це чудо! Тоніо Престо зіскочив з екрана і завітав до нас. Іди, йди, подивись безплатний кінематограф! — закричав він, звертаючись до іншого хворого.
Престо впізнавали всі, хто тільки бачив його на екрані. А хто ж не був у кіно? Кретини, велетні, приваблені «живим Престо», ішли вслід за ним. Це дратувало його. Тоніо круто повернув на бокову доріжку і несподівано вийшов до тенісного майданчика. Чоловіки й жінки в білих спортивних костюмах захоплено грали в теніс. Вони були цілком нормальні люди. «Мабуть, це ті, що вже одужали», вирішив Престо.
На деякій відстані стояли потвори. Вони жадібно дивилися на людей, які грали в теніс.
Як довідався Престо згодом, між потворами і людьми, що вже повернули собі нормальний вигляд, були своєрідні стосунки. Потвори дуже хотіли бути серед пацієнтів, які вже пройшли курс лікування. Це піднімало настрій потвор, зміцнювало їх надії на те, що й вони незабаром стануть такими ж здоровими, нормальними людьми. Але ті, що видужали, дуже неохоче зустрічалися з потворами, цуралися їх, бо вигляд потвор нагадував їм недавню власну потворність. Вони починали хвилюватися. Деякі жінки виймали навіть дзеркальце, щоб пересвідчитися, що бридка личина спала з їх обличчя. І тому в містечку Цорна завжди існувало кілька громадських кіл, наче в ієрархії суспільних класів. «Плебеї і парії», потвори, в міру того, як вони виліковувались, переходили у «вищий» клас разом із своєю кастою, своїм кланом.