Дитя песиголовців

— І далі що? — спитав Чепурун. — Кінець цим безглуздим снам?

Вони сиділи в маршрутці й щойно виїхали за межі міста. Трусило тут пекельно, їх із Чепуруном час від часу жбурляло одне на одного, він щоразу дуже зворушливо червонів, намагався якось нейтральніше прилаштувати руки — і торохтів без угаву, на них уже весь салон озирався.

А все чому? Тому що після уроків ледве встигли на рейс, і вільними були тільки задні місця, найтруськіші.

— Але знаєш, так навіть краще, як на мене. Ти молодчина, що здогадалася. Не знаю, як це у тебе вийшло — в сенсі, зіграти на флейті, ти ж до жодних музшкіл не ходила, — але молодчина. Зараз всяка чухня коїться, тому краще би, ну, не висовуватися. Ого, дивись, це вони що, типу дорогу збираються перекривати?!

Марта поглянула з-над його плеча. Біля узбіччя стояли єгерські «борсуки» і якийсь фургончик без вікон, із фургончика вивантажували червоно-білі секції з люмінесцентними знаками. Обличчя в єгерів були зосереджені й злі; втім, у звичайних працівників у спецівках теж. Поряд сиділи, виваливши м’ясисті язики, три собаки — дивилися просто перед собою і хекали, а слина скапувала на асфальт.

Маршрутка пригальмувала, та один з єгерів — судячи з форми, головний — зиркнув на водія й зробив навіть не знак, натяк на нього — водій крехнув і газонув.

— Візьми, наприклад, — провадив далі Чепурун, якого все це анітрохи не вразило, — візьми цю мутку з ошийниками. Геть пошизіли. Я чув, учора у Дроздовському впіймали одного бідаху, у нього типу хтось із предків наче як з-за річки. Так начепили на голову намордника і гнали проспектом, поки не втрутилися єгері. А якби не втрутилися…

— Було б як із Лукою, — сказала Марта.

— Та ну ні, що ти! Ти не порівнюй: Луку до півсмерті забили все-таки, а ці так, типу пристрашить… Нічого такого вони не хотіли.

— Що ж це я. Звісно, не хотіли.

Чепурун почервонів ще сильніше, хоча, здавалося б, куди вже більше.

— Тьху ти, я не те хотів… Козли вони, звісно. Просто коли Гюнтер розповідає… ну, воно зовсім по-іншому звучить. Вибач.

— Ти спілкуєшся із Гюнтером?

Чепурун уривчасто кивнув.

— Спілкувався. Він зі своїми в онлайнівці останнім часом безвилазно сидить. Запрошували мене кілька разів у рейди: я ж, типу, з прокачаним персом, не хирляк якийсь. Корисний член команди.

— І ти пішов.

— Взагалі-то я зав’язав, та вони так упрошували… І на позір воно цілком норм виглядало: солідна частка, народ наче не чужий… Я гадав, ми будемо один із василіскових астероїдів випатрувати. А вони навіщось ломонулися на село, причому нейтральне. Я вирішив, ну, помилилися. Чи хотіли відпрацювати тактику: оточення, зачистка… ну, щоб потім астероїд потрошити. Слухай, — вигукнув він, — я ж правда не знав! І було це… ну, до всього.

— До чого саме? — уточнила Марта.

— Та ще минулого тижня. Перший рейд — а потім одразу другий. Я думав, тепер точно на астероїд. А вони зайшли у місто, в торгове місто, яке взагалі-то за неписаними законами поза будь-якими розбірками… зайшли і винесли на фіг всіх, чиї будинки були позначені.