Дитя песиголовців

— Перевір, — кивнув де Фіссер.

Кабан із похмурою мармизою розстібнув змійку й сунув руку.

— Нічого, — доповів. — Порожньо. Бреше він, щурко цей!..

— Глибше нехай перевірить, — сказав хлопець. — Там не просто порожньо — там дірка. І в неї вони випали, без варіантів. Я вирішив — якраз тут, бо в парку… ну, не могли вони випасти, їх тоді вже не було, це я заднім числом пригадав.

Кабан запустив руку глибше, так, що аж тріснув шов і вся п’ятірня вигулькнула з іншого боку.

— Гей, обережніше, мені потім ще зашивати!..

— Панове, — знову спробував втрутитися пан Цешлінський, — якщо ви не припините свавілля, я змушений буду повідомити директорові.

— Про що? — м’яко уточнив де Фіссер тимтаки безтурботним голосом двадцятирічного. — Про те, що ви спали на посту? І тому незрозуміло хто пробрався до школи, яку ви охороняєте?

— Зачекайте, — сказала Марта.

Вона й сама від себе цього не чекала, особливо після того, що нещодавно сталося… чи ледве не сталося. Але вона хотіла якось загладити це скоєне-нескоєне, довести вдовам — хай навіть вони лише напівбожевільні тітки, — що це неправда, що вона не зрадниця.

— Зачекайте. Я, здається, знаю його. Ти ж зустрічаєшся із Нікою, ну, з Веронікою Міллер? Тебе звуть… Ярополк, так?

— Яромир, — кивнув хлопець. — А ти її найкраща подружка, Марта?

Нікодем де Фіссер підняв руку:

— Ану стоп! Ти його знаєш? І чому мовчала?

Відповісти Марта не встигла.

— А ти хоч комусь даєш слово сказати? — Це була Еліза — і Еліза до біса розлючена. — Влаштували тут катівню!.. Геть подуріли! Ти хотів, щоб вони з тобою у патрулі йшли? Навіщо? Щоби залякувати таких як він? І це все, на що ви здатні, захиснички?! Раймонде, а ти чому мовчиш? А ти, Елоїзе?

Гіппель збуряковів, батько — здригнувся і вперше, здається, звернув увагу на те, що відбувалося в їдальні.

— Дорогоцінна моя… — почав був де Фіссер, та Еліза відмахнулася:

— Не дорогоцінна і напевно ж не твоя! Досить збурювати повітря! Сходіть та погляньте, пошукайте його ключі. Чи це для вас надто просто, панове офіцери?

Дядечко де Фіссер скинув руки:

— Здаюся, капітулюю! — Тепер він говорив голосом сумного філософа. — Раймонде, ти одружився з мудрою жінкою, вкотре вітаю та заздрю! І — так, перепрошую в усіх за цей прикрий інцидент. Очерете, Ланцете — допоможіть юнакові знайти його ключі. А ви, пане…

— Пан Цешлінський, Павел Цешлінський…

— …прийміть мої вибачення, мені не варто було розмовляти з вами таким тоном. Безумовно, ви не винні в тому, що юнак опинився настільки… метким і на додачу не схотів вас зайве турбувати… Ну що іще, Таддеусе? Хіба я нечітко сформулював? Відпусти Яромира і, якщо тобі так буде спокійніше, іди з Ланцетом та Очеретом на пошуки ключів.