Дитя песиголовців

Дехто з дружин справді забрав дітей і рушив до виходу, вдів теж вивели, вони йшли повільно, наче ляльки чи роботи, молодша час від часу озиралася, наче не розуміла, де вона і що відбувається.

Потім на мить у їдальні запанувала тиша — і всі подивилися на де Фіссера, а той попереднім своїм, найрідкіснішим голосом сказав:

— Ну, досить уже розмов. Зіграй нам щось, Капелане.

Батько підвів на нього погляд, кивнув, потім обернувся до Елізи. Та вийняла з пакета, в якому вони несли частунок, глечик, і принесла батькові, поставила просто перед ним.

Марта бачила, як Еліза спитала про щось, самими губами, і батько знову кивнув. А потім вона сіла на місце — всі вони порозсідалися по місцях, наче терплячі, кращі учні школи — і тоді батько клацнув застібками на футлярі й підняв кришку. Флейта лежала на оксамиті — пожовкла від часу кістка доісторичної тварини. Гладенька, рівна, без жодного візерунка.

І знову, як у випадку з Грибом та Махоркою, в пам’яті у Марти зійшлися дві хвилі спогадів. Їй завжди здавалося, що батько на Днях пам’яті просто діставав флейту і грав, але зараз — коли він узяв до рук глечик і з легким бахканням вийняв корок — вона збагнула, що саме це відбувалося завжди перед тим, як починала лунати мелодія.

І ще вона зрозуміла, що за другим столом — столом родичів — мало хто бачить цей змієшиїй глечик. Може, і Гриба із Махоркою вони не помічали?.. Чи, точніше, їхня свідомість якимось хитрим чином витискала, вилущувала спогади про цих двох?

Батько провів пальцями по білих, тонких лініях, що обплітали глечикові боки й складалися чи то у візерунок, чи то в екзотичні літери. Марті здалося, що рух шкіри по поливі породжує шурхіт — спершу ледве чутний, потім цілком розпізнаваний. Наче сиплеться, набігає хвиля дрібного сухого піску.

А батько вже підніс мундштук флейти до губ — і її тонкий, співучий голос перекрив цей шурхіт. Замість сичання пісків пролунав висвист вітру, зашелестіло вузьке, колюче листя на скоцюрбленних деревах, загомоніли десь удалині чужі голоси…

Тоненька ниточка диму визирнула з шийки глечика, хитнулася, потяглася вгору… Ветерани дивилися на неї, роздуваючи ніздрі, хтось несвідомо стиснув кулак, зминаючи пластиковий стаканчик, на шкіру бризнули залишки вина, завмерли вишневими краплями.

Раптом звук урвався. В тиші стало чути інший — тонке, безпорадне, протяжне свистіння. Із таким повітря виходить із проколотого м’яча чи надувного круга.

Батько кліпнув, опустив погляд собі на груди. Туди, звідки так довго тягло порохом. У те місце, яке лишало плями на постільній білизні й на сорочках.

Тому що, згадала Марта, куля пройшла наскрізь. Як він тоді говорив? «Власне, нам усім неймовірно пощастило»?

— Капелане? — спитав Нікодем де Фіссер. — З тобою все гаразд, Капелане?