Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

Після цього московський уряд розпочав урізувати державні права України. Він домігся згоди на введення своїх стрілецьких залог у найбільші міста України. Пушкар, зібравши чимало запорозьких козаків, наймитів та “гультяїв”, підняв проти гетьмана повстання.

Але Виговський невдовзі зібрав сили і розгромив повстанців. В цій братовбивчій, спровокованій недругами війні загинуло дуже багато людей — близько 50 тис.

В Україні крім того, посилилася боротьба між різними групами козацьких старшин. Одні з них прихилялися до Польщі, бо їх лякав царський абсолютизм і його провокаційна політика щодо України. Інші почали опиратись на Москву, очікуючи від неї обіцяних пільг. Міщани й селяни також були вороже налаштовані щодо Польщі та орієнтувалися на православну Москву. Вони не бажали повернення панщини і духовного гніту, гадаючи, що Московія убезпечить їх від цієї біди і буде довічно дивитися спокійно на їхню волю. Іван Виговський, як і інші представники освіченої козацької старшини, бачили, що Московська держава з її централістичною самодержавною владою рано чи пізно намагатиметься підім’яти Україну, що вона вже тепер наводнює її своїми військами. Він почав схилятися до союзу з Польщею, яка, гадалося йому, дістала історичний урок і зрозуміла свої помилки щодо українства в цілому, а тому має бути поступливою до його вимог і потреб.

16 вересня 1658 р. в розколиханій повстаннями і суперечностями країні Виговський укладає Гадяцьку угоду, її авторами були відомий учений–правник, родич Виговського Юрій Немирич, а також полковник Павло Тетеря. Угода передбачала утворення Руського князівства в межах тих кордонів, які були перед визвольною війною — “в границях своїх і при свободах (своїх) згідно з законами”. Законодавча влада в цьому Руському князівстві, яке входило до Речі Посполитої (тобто, до Республіки народної з Литвою і Польщею) мала б належати національним зборам, виконавча влада — гетьманові, який обирався б усім населенням України пожиттєво. Руське князівство повинно було мати власну фінансову систему та свої власні гроші, свою армію — в 60 тис. козаків згідно зі стародавніми вольностями їх: на чолі їх стояв “гетьман руський”, який обирався довічно і довічно залишався б першим сенатором від України. Польські війська, коли вже вони переходили кордони України, то відразу мали б вступати під командування українського гетьмана. За цією угодою в Україні мали б урівнятись у правах дві церкви — греко–католицька та православна, вони визнавалися рівноправними. До того ж в Україні мали бути засновані два університети, колегії, школи, друкарні. Широкі привілеї надавались козакам і старшинам. Це була національна державницька програма, зрозуміти яку не могло тогочасне українське суспільство, що не довіряло полякам і боялось, що пани знову повернуть в Україну кріпосництво. Здійснення цієї програми боялась і Московія. Польська держава мала б з’єднатися з Україною на широких правах федерації, як це було раніше з Литвою, і створити своєрідну конфедеративну державу. Але навряд чи дотрималась би панська Польща цих обіцянок. Польські урядовці під час переговорів із І. Виговським звинувачували його й українців у тому, що вони більше хочуть бути незалежними союзниками, аніж бути з’єднаними з “єдиною і неподільною Річчю Посполитою”. Через те Гадяцька угода, як установили дослідники, була підписана лише гетьманом Виговським.