Львів. Кава. Любов [збірка]

– Да ты че?! Дура совсем, что ли? Да ты че несешь? Да кому ты такое заявляешь? А, деревня?! Глушь непробудная, да кто ж тя в люди-то вывел? Кто ж те подарков-то не дарил, внимания не проявлял-то, а? – Він наступав на неї, наче танк.

Вона задкувала… Він гнівно розмахував руками, періодично підсовуючи їй то дулю під носа, а то кулак під око.

– Вово, тримай себе у руках! Ти ж доросла, цивілізована людина! – Вона намагалася знайти з ним спільну мову, не загострюючи ситуацію і не заходячи у глухий кут. – У тебе вища освіта, кінець кінцем! Ти не зможеш підняти руку на жінку, яка просто зрозуміла, що їй потрібно в житті.

– Да ты что?! Издеваешься, что ли? Да кто тебе сказал, что ты можешь вообще чего-то понимать и думать? Тебе нечем думать! Разве там есть что-то в твоей бестолковке?! Не зли меня! Я ничего хорошего не обещаю, но зато это – стабильность.

– Ти знаєш, Вово, я таки дуже вже втомилася від твоїх обіцянок. Насправді нічого не змінюється. Тому почала змінюватися я і вирішила сама впливати на своє життя і керувати ним. Ти мене вже не зупиниш, ми вже давно – не сім’я. Ти робиш одне, я – друге, кожен тягне воза у свій бік.

– Какой воз, какой бик, шо ты вообще в жизни понимаеш? Я – глава, значит, ориентир на меня. Как я сказал, так и будет. Твое дело – делать, что сказано, да помалкивать. А то я те знаєш, что сделаю?!

– Вово, не лякай. Я дівчина хоча і молода, та вже лякана. Думала, помру цієї зими, ач випорпалася! От лише крові багацько втратила, – говорила, потупивши очі, а тоді виклично дивлячись йому у вічі. Бо це через нього сталася та трагедія, але намагалася про це не згадувати. – Так, як було, вже не буде ніколи. І ти мені нічого не зробиш, я тебе не боюся! Все вже вирішено.

– Ах, ты ж стерва такая! – Він розчервонівся, аж побагровів. Вилиці ходуном ходять, на скронях жилки пульсують. – Я ничего не сделаю?! Мало тебе крови было, да, дура ты эдакая? Да я тебе ребенка не отдам, и все тут!

Вона від спантеличення й обурення оніміла. Хоча Кирилко і не її власна дитина, а його від першого шлюбу, тільки став він їй за рідного, обожнювала його, опікувалася ним з річного віку. Була йому справжньою матір’ю. Шантажувати матір дитиною – це вже занадто! Це – не по-людськи. Краще, ніж із нею, синові не буде. Тим пак що Вовка ніколи ним не займався, більше того, був обтяжений турботами про дитину і повністю всі обов’язки перекинув на неї.

– Вово, не він тобі потрібен! Ти хочеш зробити боляче мені, на радість твоїм друзям і знайомим. На нього тобі завжди було наплювати. Не каліч синові долю. Там, де я, йому буде значно краще. У нього там великі перспективи і справжні надії на цікаве й заможне життя. Дай дитині спокій, Вово!