Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
Мiсяць натягує над колисками долин золотi вервечки, пересновує кроснами лiси, i дорога вже рiчкою тече мiж рухливими тiнями.
– Якi вони хорошi, хлопцi нашi, – задумливо говорить Югина, по вiнця налита ще нерозгаданою силою почуттiв.
– Справдi, Югино, – пiдтримує її Василина.
– Особливо тракторист, – з перебiльшеною згодою киває головою Софiя. – Такий хороший… i зразу кермо довiряє.
– Софiє…
– Життя нове будують, – продовжує Югина. – Вiдстали ми вiд них. Наздоганяти треба.
– Югинко, чим же ми наздоженемо їх? – довiрливо тягнеться Василина до подруги.
– Усiм, чим зможемо. Нам тепер очi вiдкрили, скiльки ми можемо зробити. Я в созi буду працювати, невтомно…
– А я з татом слiдкуватиму, щоб нiяка погань нашi лiси не обкрадала. I посадку сама засаджу… найкращими деревами… Югино, це теж комсомольська робота?
– Тодi я за Варчуком прослiдкую. Дiзнаюся, куди вiн хлiб заховав. Пам'ятаєте, дiвчата, слова Ленiна: «Боротьба за хлiб – боротьба за соцiалiзм…» Кiнчиться мiй строк у Варчука, теж у соз запишуся. Приймете, Югино? – присмирiла Софiя.
На дорозi забовванiв вiз. Дiвчата притихли, пильно дивлячись уперед. Незабаром пiд'їхала пiдвода, i подруги зрадiли, побачивши Мiрошниченка i Бондаря, з гомоном i смiхом кинулися до них.
– Вiтаю вас, наша змiна, – сердечно поздоровив їх Свирид Яковлевич. – Достойними будьте високого звання… Ростiть великими, мужнiми, правдивими, красивими.
– Спасибi, Свириде Яковлевичу. Куди ви проти ночi?
– За вами, опiвночницi, – усмiхнувся.
– Свирид Яковлевич затурбувався: де нашi дiти забарилися? От i виїхали зустрiчати вас, – пояснює Iван Тимофiйович Югинi.
Дiвчина ласкавим i вдячним поглядом дивиться то на батька, то на Мiрошниченка.
Вiз покотився сухою коренистою дорогою, заворушилися лiси, перемiщуючи тiнi й промiння.
– Заспiваємо, дiти? – примружився Мiрошниченко.
– Заспiваємо, Свириде Яковлевичу, – зразу ж, не соромлячись, обiзвалася Василина. її дiвчата за голос дивовижної краси прозвали лiсовим соловейком. Вона перша сколихнула ясну вечiрню прохолоду, молодий порив пiдхопив пiсню на крила i покотив у лiси, i, наче луна, її почали наздоганяти мужнi затвердiлi голоси.
XXV
– За Iвана Тимофiйовича! За Iвана Тимофiйовича голосую! – прямо ще з дверей, входячи до сельбуду, гукнув невисокий ширококостий Степан Кушнiр. Не просячи слова, пiдiйшов до столу i, не звертаючи нiякої уваги на президiю, заговорив голосно i впевнено:
– Хто з нас товариша Бондаря не знає? I ми знаємо, i комсомолята знають, – пiдвiвся навшпиньки i обвiв зором всю молодь, що сидiла в глибинi сельбуду. – В iмперiалiстичну Бондар нiмцiв бив, у громадянську – з контрреволюцiйними гадами боровся, вiн i життя по-новому, по-новому розумiє. От вiзьму я просте дiло – образи. Яка Марiйка не завзята баба, та в свiтлицi вже нема нi одної, нi одної iкони.
Правда, – очi в Кушнiра бризнули смiхом, – тут i я допомiг Iвану Тимофiйовичу. Приходжу якось до нього перед святами, а в них дома, а в них дома…
– Степане, досить! – попросив Iван Тимофiйович з президiї.
– Дали чоловiковi слово – хай говорить, – озвався чийсь жартiвливий голос.
– Правильно, товаришi. Бондар нiколи менi висказатись не дає. Привик, що ми тепер друзi з ним. Iнiцiативу вбиває.
– Якими слiвцями кидає!
– Аякже. Газету я спочатку читаю, а потiм курю. А ти, Полiкарпе, спочатку куриш, а потiм… Да. Так дома в них таке робиться, що хоч хати вiдцурайся. «Я тобi їсти не дам, я тобi жити не дам, безбожнику!» – кричить Марiйка i вибiгає з свiтлицi.
– Та покинь, Степане.
– Еге, так i покину. Товаришу голово, призвiть до порядку недисциплiнованого члена президiї товариша Бондаря… Дiло ж виходить таке: перед святами Марiйка познiмала образи, вимастила стiни i, поки зiбралася знову вiшати своїх бороданiв, Iван Тимофiйович вльот приспособився оздобити свiтлицю портретами i картинами. От i почалась мiж хазяїном i хазяйкою дискусiя. Коли б не я, воно б i до рогачiв дiйшло… Вибiгла Марiйка, а Iван Тимофiйович вiдкрив вiкно, пiдiйшов до образiв, що один на одному стосом лежали, i каже: «Все'дно скоро свою бабу не втихомирю, то давай повикидаємо це луб'я надвiр. Заодно вже хай вiдлементує». Дурний, – кажу я йому…
– Степане, – аж застогнав Бондар.
– Та чого ти мордуєшся? – обурився Кушнiр. – Усi ж знають, що не дурний ти, але тодi був такий випадок… Чудак ти, – кажу я йому. – Треба ранiше вийняти скло – воно в господарствi пригодиться, а потiм картинками i рамками яєшню спряжити, бо, знаю, Марiйка тобi таки їсти не дала.