Вулиця Червоних Троянд
- Автор: Стась Анатолий Алексеевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вулиця Червоних Троянд». Краткое содержание книги:
До книги увійшли:
— Той, хто дзвонив, не назвав себе?
— Ні. Але говорив не Бранюк, його голос я знаю.
— Добре, — поспішно сказав черговий, — дуже дякую вам.
Тільки-но черговий по заставі вислухав телефоністку з верхокутської телефонної станції, під рукою знову протяжно загув зуммер. Доповідав старший наряду єфрейтор Цибульников. У районі дії наряду в квадраті 2–13 щойно пролунало два постріли. Били з дробовика, дуплетом. Наряд поспішає на місце, звідки стріляли.
Цибульников не робив ніяких висновків, не висловлював якихось припущень. Він лише доповідав про подію, неначе флотський «впередсмотрящий», який інформує командира корабля про все, що помічено в морі під час бойового походу.
Постріли з дробовика, почуті Цибульниковим, самі по собі не були чимось особливим, незвичайним. Зрештою, стріляти міг якийсь фанатик-мисливець, з тих, що ладні на протязі доби сидіти, причаївшись, десь у хащах, очікуючи на появу дичини. Проте доповнене дзвінком телефоністки повідомлення вже набирало реального змісту. «Господарство Бранюка», як іменувався один з об’єктів прикордонної зони — дослідний нафтопромисел, містилося не деінде, а саме в квадраті 2–13, де чулися постріли. А такий збіг вимагав приймати рішення, і негайно.
Рівно через дві хвилини після того, як єфрейтор Цибульников передав донесення, черговий подзвонив начальникові застави. Йому не хотілося будити начальника, той лише дві години тому повернувся десь аж з-під Остудова, але турбувати треба було. А ще через п’ять хвилин група прикордонників — два солдати і сержант, — швидко розібравши зброю, вишикувалися на подвір’ї. Начальник застави, капітан, одягнений у просту солдатську ватянку, коротко пояснив завдання, і прикордонники, похрускуючи плямистими маскхалатами, вибігли на подвір’я. Вартовий відчинив ворота. Прикордонники нечутно пройшли повз вартового, і їхні постаті розтанули у передранковому тумані, що напливав з гір.
Біля шосе ліс розступився. Далеко внизу, праворуч, крізь молочну завісу туману заблимало кілька світлих цяток.
— Промисел, — сказав Петришин.
Машина м’яко спинилася. Водій запитав:
— Де звернемо в долину, товаришу полковник?
— Прямо давай, прямо, — сказав Петришин. — Промисел близько звідси тільки для пішоходів. Вниз, гірським схилом спуститися — і там. А на машині треба в об’їзд, через перевал. Іншого шляху немає. Кілометрів вісімнадцять з гаком.
— Вісімнадцять так вісімнадцять, — байдуже повторив водій, вдивляючись у освітлене фарами порожнє шосе.
Полковник Шелест мовчав, за всю дорогу не промовив ні слова. Мовчав і Петришин, похитуючись у такт легким ривкам машини, що йшла вгору.
Дорога огинала високі горби, звивалася аж до перевалу, а там почала круто падати вниз, то відступаючи, то наближаючись упритул до скель, що гнітили стрімкою неприступністю. Проміння фар хиталося на темному граніті. Потріскані скелі спалахували іскристими крупинками кварцу, тоненькими струмками води, що застигла, скута передранковим морозом.
Невдовзі гранітний коридор залишився позаду. Близькі дерева тьмяніли, міняли забарвлення. Ніч відступала повільно, знехотя. Та все ж з кожною хвилиною ставало світліше. Наближався ранок.
Не доїжджаючи кілометрів шість до Верхокуття, Петришин торкнувся водієвого плеча, показав рукою праворуч. Машина круто завернула в ліс. Кілька разів між стовбурами мигнули вже знайомі вогники на вишках. Попереду розкинувся промисел. Машина востаннє чиркнулася дашком об низько нависле гілля і спинилася, освітивши фасад дерев’яного будинку.
З-за молоденької ялинки несподівано виступила постать солдата з автоматом і загородила прибулим шлях.
Повертаючи Шелестові службове посвідчення, прикордонник приклав руку до шапки, тихо доповів:
— Товаришу полковник, годину тому на промислі тяжко поранено робітника…
Вони поспішили до гуртожитку. Через плече Шелеста Петришин глянув у яскраво освітлену кімнату: «Він! Горішній…»
Грицько лежав на ліжку. На засмаглих щоках проступала блідість. Голе плече біліло широкою марлевою пов’язкою. Поруч на стільці з кухлем у руках сидів чорнявий вилицюватий чоловік, одягнений у пілотський комбінезон. Молодий прикордонник, вгледівши прибулих, повернувся до Петришина.
— Товаришу майор, старший наряду єфрейтор Цибульников. Накажете доповідати…