Життя, Всесвіт і все суще
- Автор: Адамс Дуглас Ноэль
- Серия: Путівник по Галактиці для космотуристів #3
- Язык: украинский
- Переводчик: Іван Яндола
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Життя, Всесвіт і все суще». Краткое содержание книги:
Проте, на жаль, коли ось-ось мали отримати довгожданий результат, Землю знищили кораблі вогонів, космічного племені, які розчищали шлях для прокладення гіперпросторової магістралі. Врятувалися тільки двоє землян. Артура Дента в останню мить урятував від загибелі його приятель Форд Префект, який, хоч і жив у англійському містечку Гілдфорд, але насправді був вихідцем з дальньої околиці Галактики. Завдяки суперздібностям Префекта їх підбирає космічний корабель «Золоте серце», в якому мандрує колишній президент Галактики Зафод Біблброкс разом із своєю супутницею, колишньою землянкою Трилліан. їм прислужує робот Марвін, меланхолік, що перебуває у стані хронічної депресії. Зазнавши багатьох карколомних пригод і побувавши в усіх кінцях Галактики, Артур Дент на машині часу попадає на Землю за два мільйони років до того, як вона буде знищена вогонами…
— Зажди хвилинку, — спинив він Форда, — коли я був маленьким…
— Потім розповіси, добре?
— …я захоплювався крикетом, та тільки виходило в мене кепсько.
— Скажи краще: взагалі не виходило.
— У мене завжди була мрія, доволі безглузда, як на сьогодні, що настане день, коли я вийду на майданчик «Лордза» як нападаючий.
Він оглянув охоплений панікою натовп. Здається, дуже заперечувати ніхто не збирається.
— Гаразд, — стомлено сказав Форд, — потішся вже. Я буду он там, — і додав, — з нудьги помирати. — Відійшовши вбік, він сів на зотлілу траву.
Артур пам'ятав, що в часі їхнього першого візиту на майданчик, тієї пообідньої пори, м'ячик шухнув до його торбини, тож він став у ній нишпорити.
І вже знайшовши м'яч, усвідомив, що це ж не та торбина, з якою він був тут минулого разу. Одначе ось він лежить між грецькими сувенірами.
Він витяг його, протер, плюнув на нього і ще раз протер полою халата. Поставив сумку на землю. Якщо вже грати, то робити це як слід.
Він кілька разів перекинув маленький червоний м'ячик з руки в руку, насолоджуючись його вагою.
З чудовим відчуттям легкості в тілі і на душі він потюпотів далі від хвіртки, вирішивши бігти в середньошвидкому темпі, а тому й відміряв для розбігу добрячу відстань.
Він звів очі до неба. По небу кружляли птахи і зграйками линули хмарки. Сирени «швидкої допомоги» та поліційних «воронків», а також людські крики і стогони роздирали повітря на клапті, та Артур відчував себе дивно щасливим та відокремленим від цього гармидеру. Зараз він зіграє в нападі на крикетному майданчику «Лордза».
Повернувшись до хвіртки обличчям, він тупнув кілька разів кімнатним тапочком, розпрямив плечі, підкинув м'яч угору і спіймав.
Почав свій розбіг.
На бігу він раптом побачив, що біля хвіртки стоїть захисник.
— Пречудово, — майнула думка, — тим буде цікавіше…
Та коли ноги піднесли його ближче, його очі розгледіли, що захисник, який завмер з биткою біля хвіртки, не належав до англійської команди. І до крикетної команди Австралії він теж не мав ніякого відношення. То був представник команди роботів з Кріккіту. То був холодний, нещадний білий робот-кілер, який, очевидно, не повернувся на корабель з рештою.
В голові Артура Дента зіткнулися лобами кілька протилежних думок, та він не був у змозі зупинити свій біг. Здавалося, час поповз зі страшенно запаморочливою повільністю, і все ж його ноги чомусь не бажали зупинитися.
Рухаючись, ніби муха в патоці, він повільно повернув свою затуркану голову і поглянув на свою руку, яка стискала твердий червоний м'ячик.
Його ноги повільно, але неухильно рухались уперед, а він усе дивився на м'яч, затиснутий у своїй безвольній руці. М'яч випромінював темно-червоне сяйво й уривчасто пульсував.
Він знову зиркнув на кріккітянського робота, який незворушно і вичікувально застиг біля хвіртки з биткою напоготові. Його електронні очі випромінювали глибоке холодне гіпнотизуюче світло, і Артур не міг відірвати від них свого погляду. Здавалося, що бачить він їх у кінці тунелю, утвореного незримими стінами.
Ось такі думки у той час метлялися і товклися в голові Артура. Він відчував, що втрапив у збіса дурне становище. Він усвідомлював, що йому слід було уважніше прислухатися до того, що йому казали, і тепер ті сказані йому слова гучно лунали в його голові, так само гучно, як і кроки його ніг, що мчали його туди, де він неодмінно подасть м'яч кріккітянському роботові, а той неодмінно одіб'є його. І він пригадав слова Гактара: «Тепер невдачі мене не обходять». Він пригадав і передсмертні слова Гактара: «Що зроблено, те зроблено. Я виконав свою функцію».
Він згадав, як Гактар зізнався, що спромігся таки створити «деякі об'єкти». Він згадав і те, як щось заворушилося в його сумці і він мимоволі притис її до себе, коли вони були в Хмарі Пилу.
Він пригадав, як він звершив подорож у часі за два-три дні. Щоб знову потрапити на майданчик «Лордза».
Він пригадав також, що подаючий з нього посередній. Він відчув, як його рука піднялася, міцно стискаючи м'яч, який, як йому було тепер ясно, був не що інше, як бомба супернова, що її Гактар сам зібрав і підсунув йому. Тією бомбою, яка призначена призвести Всесвіт до передчасної погибелі.
Він сподівався і молився, щоб не було потойбічного світу. Потім усвідомив, що суперечить сам собі, урвав молитву і просто сподівався, що потойбічного світу немає.
Інакше, як же він буде дивитися в очі всім, кого зустріне після смерті? Він сподівався, сподівався і ще раз сподівався, що пам'ять його не зраджує і він таки невдатний нападаючий, бо тільки його невдатність могла врятувати світ від загибелі.