Чорнильна смерть

— Даріусе! — Голос Елінор був нестерпно владний.

Він звучав страхітливо — буркотливо, роздратовано, нетерпляче… Раніше він не був такий, правда?

У Даріуса мало не випала книжка, яку він щойно приніс, і собака підняв голову від килимка, купленого, щоб той остаточно не зіпсував дерев’яної підлоги своєю липкою слиною. Не кажучи вже про те, що на тій слині хтось усякчас послизався.

— Де той Дікенс, якого ми купили минулого тижня? Нехай йому біс, скільки часу тобі потрібно, щоб поставити книжку на місце? Невже тобі платять за те, щоб ти сидів у моєму кріслі й читав? Признайся, що ти сидиш у ньому, коли мене тут немає.

Ох, Елінор. Як вона ненавиділа слова, які злітали з її вуст, гіркі та ядучі, слина її нещасливого серця.

Даріус опустив голову, як і завжди, коли не хотів, щоб вона бачила, який він ображений.

— Елінор, він там, де й має бути, — відповів Даріус оксамитним голосом, який ще збільшив її несамовитість. От з Мортимером можна було з насолодою сваритися, а Меґі була справжня маленька войовниця. Але Даріус! Навіть Реза більше суперечила їй, дарма що не могла говорити.

Совоокий боягуз. Чому він не свариться? Чому він не кидає їй під ноги книжок, які так віддано пригортає до своїх курячих грудей, наче має боронити їх від неї?

— Там, де й має бути? — повторила вона. — По-твоєму, я знову не вмію читати?

Як тривожно зиркнув на неї той дурнуватий пес. Потім, невдоволено загарчавши, опустив на килим масивну голову.

Але Даріус поклав принесений стос книжок на найближчу шафку й підступив до полиці, де Дікенс займав досить широкий проміжок між Дефо і Дюма (просто Дікенс написав забагато романів), і впевнено витяг книжку, про яку запитувала Елінор.

Без жодного слова Даріус тицьнув її в руки Елінор. Відтак заходився сортувати книжки, з якими прийшов до бібліотеки.

Як по-дурному. Як по-дурному все сталося, і Елінор ненавиділа себе за почуття, які опанували її. Було не сумно, а набагато гірше.

— Вона в поросі!

Припини, Елінор! Але вона не могла. Слова просто вилітали з її вуст:

— Коли ти востаннє протирав порох із книжок? Невже і про це я сама маю дбати?

Даріус і далі працював, обернувшись до неї неширокою спиною. Він вислухав ті слова так незворушно, наче то була незаслужена кара різками.

— Що це? Невже тобі, йолопе, вже заціпило? Інколи я запитую себе, навіщо взагалі тобі мова?! Мортола мала б відібрати її в тебе, а не в Рези, вона й німа була красномовніша від тебе!

Даріус поклав на полицю останню книжку, поправив іншу і одразу рішучим кроком пішов до дверей.

— Даріусе! Вернися!

Він навіть не обернувся.

Ну, клятий! Елінор поспішила за ним, з Дікенсом у руці, що, як вона була змушена визнати, був не дуже запорошений. А щоб уже бути зовсім чесною — на ньому не було й порошиночки. «Звичайно, ні, Елінор, — думала вона. — Ніби ти не знаєш, із якою ревністю Даріус щовівторка й щоп’ятниці вичищає книжки від пороху!» Її прибиральниця завжди кпила з тоненького пензлика, яким він змітав порох.