Чорнильна смерть

Цвинтар шпільманів містився трохи вище одного покинутого села. Назва села ще й досі збереглася — Карандрела, дарма що в ньому давно ніхто не жив. Ніхто не знав, куди й чому зникли його мешканці, дехто говорив про якусь пошесть, дехто про голод, а дехто розповідав про дві родини, які ворогували між собою і зрештою прогнали й винищили одна одну. Що тут правда, а що вигадка, годі було довідатись у книжці Феноліо, так само як і про цвинтар, на якому зниклі жителі ховали своїх небіжчиків поміж мандрівних комедіантів і шпільманів, бо всі вони споконвіку спочивали там упереміш.

Вузька кам’яниста стежка звивалася між покинутих хат і піднімалася схилом поміж кущами дроку і закінчувалася на виступі, з якого понад верхівками дерев хащі відкривалися краєвиди далеко на південь, де за пагорбами було море. Небіжчики Карандрели, казали в Омбрі, мають перед очима щонайгарніші картини.

Навколо цвинтаря тягнувся зруйнований мур. Нагробки були з того самого каменю, з якого споруджували будинки. Каміння для живих, каміння для мертвих. На деяких нагробках було вирізьблено імена, і то такою незграбною рукою, неначе автори написів опанували письмо тільки на те, щоб вирвати звук дорогого ім’я в тиші, яку утверджує смерть.

Меґі здавалося, ніби нагробні камені шепочуть написані імена: Фарина, Роза, Лючіо, Ренцо… А нагробки без імен видавалися закритими печальними вустами, що втратили дар мови. Але мертвим, мабуть, байдужісінько, яким ім’ям їх називали колись.

Мо й досі розмовляв з Орфеєм. Здоровань поглядав на його охоронця, наче хотів визначити, в кого з них ширші груди.

Не треба, Мо! Будь ласка!

Меґі поглянула на матір — і мерщій відвернулася, коли Реза відповіла на її погляд. Донька розгнівалася на матір. Тільки через сльози матері та її поїздку до Орфея Мо стоїть тут.

З ними приїхав не лише Здоровань, а й Чорний Принц — і Дорія, хоча брат забороняв йому. Дорія, як і Меґі, стояв між могилами і озирався, розглядаючи речі, що лежали перед нагробками: зів’ялі квіти, якась дерев’яна іграшка, черевик, сопілка. На одній могилі лежали свіжі квіти. Дорія підняв їх. Квіти були білі, як і жінки, яких усі чекали. Помітивши, що Меґі дивиться на нього, він підійшов до неї. Дорія анітрохи не скидався на свого брата. Здоровань мав коротке темно-каштанове волосся, а в Дорії воно, кучерявлячись, спадало аж на плечі, й Меґі інколи видавалося, ніби Дорія вийшов із давньої книжки казок, яку Мо подарував їй, коли вона тільки-но навчилася читати. Малюнки в ній пожовкли, проте Меґі годинами розглядала їх, твердо переконана, що їх намалювали крихітними ручками феї, про яких розповідали деякі казки.

— Ти можеш прочитати літери на камені? — запитав Дорія, ставши коло Меґі й далі тримаючи в руках білі квіти. Два пальці на його лівій руці не згиналися, їх зламав йому п’яний батько, коли хлопець намагався захистити від нього свою сестру. Принаймні так розповідав Здоровань.