Чорнильна смерть

Мо ступив у ніч, пройшов повз вартових, що відсахнулися від сморідного духу фарб, яким і досі тхнув його одяг, і пішов уздовж ущелини, де містився табір, немов Чорнильний світ міг підказати йому, що діяти, якщо він слухатиме досить уважно.

А про дії, яких прагнув він сам, Мо знав аж занадто добре…

Зрештою він сів над ставком, що колись був велетневим слідом, і придивлявся до дракончиків, які роїлися над каламутною водою. В цьому світі існували маленькі крилаті дракончики, і Мо полюбляв сидіти тут, придивлятися до їхніх химерних постатей і уявляти собі, яким великим мав бути велетень, щоб лишити такий слід. Кілька днів тому він разом з Меґі зайшов до одного ставка, щоб з’ясувати глибину сліду. Він засміявся, згадавши про це, дарма що йому було не до сміху. В душі він і досі відчував здригання, яке полишає вбивство.

Цікаво, а Чорний Принц відчуває його після довгих років розбишацького життя?

Ранок вставав, вагаючись, наче змішував чорнило з молоком, і Мо не міг сказати, як довго він просидів, чекаючи, поки світ Феноліо скаже йому, що буде далі, як раптом до нього тихенько озвався знайомий голос.

— Ти не мусиш бути сам! — сказала Меґі й сіла поряд із ним на білу від паморозі траву. — Небезпечно відходити так далеко від варти.

— А ти? Я мав би бути суворішим батьком і забороняти тобі бодай на один крок відходити без мене від табору.

Меґі поблажливо усміхнулася і обняла батькові коліна:

— Дурниці! Я завжди маю з собою ніж. Фарид навчив мене орудувати ним.

Якою дорослою видається його донька. Він просто йолоп, що завжди прагне захищати її.

— Ти помирився з Резою?

Стурбований погляд Меґі збентежив Мо. Інколи було б набагато легше, якби він жив сам із донькою.

— Авжеж. — Мо випростав палець, і на нього опустився дракончик, що, здавалося, був із синьо-зеленого скла.

— Ну? — запитально дивилась на нього Меґі. — Вона просила обох, правда? І Феноліо, і Орфея.

— Так. Проте сказала, що не домовилася з жодним. — Дракончик вигнув тоненьке тіло. Воно було вкрите маленькими лусочками.

— Звичайно, ні. А що вона думала? Феноліо вже не пише, а Орфей дорого коштує. — Меґі зневажливо наморщила чоло.

Усміхнувшись, Мо розгладив його:

— Припини, інакше лишаться зморшки, а це було б трохи зарано, еге ж? — Як він любив її обличчя! Як любив. І хотів, щоб воно було щасливе. Більш нічого він не хотів так у світі.

— Меґі, скажи мені чесно. — Донька вміла брехати набагато краще, ніж він. — Ти теж хочеш назад? — Вона опустила голову і пригладила рівні коси за вухами. — Меґі! — Донька й далі не дивилась на нього.