Нічний адміністратор

Усе ще не випускаючи з руки рахунок, мосьє Лятюліп оглянув Джонатана з ніг до голови, точнісінько так само, як це перед тим зробила його дружина, проте ще уважніше: він помітив його коричневі чоботи, як у справжнього мандрівника, вже потерті, але чомусь чистесенькі, його з поваги опущені вниз руки, невеликі, але звиклі до фізичної праці, його точену фігуру і зболені риси обличчя, а ще іскорку відчаю в очах. І мосьє Лятюліп розчулився від вигляду чоловіка, який всього-на-всього шукає своє місце під сонцем, свій маленький куточок, бо мосьє Лятюліпу була добре знайома така ситуація.

— Що ви вмієте робити? — запитав він.

— Готувати, — відповів Джонатан.

Він зайняв своє місце у сім’ї. І у серці Івонн.

Вона одразу ж зрозуміла: це саме той. Здавалося, що завдяки посередництву її нестерпної матусі, сигнали, які могли доходити до них місяцями, дійшли за секунди.

— Це Жак, наша новесенька таємниця, — сказала мадам Лятюліп, навіть не завдавши собі клопоту постукати, відчиняючи навстіж двері у доньчину спальню на горищі, що була лише за десять ярдів по коридору від його кімнати.

«А це Івонн», — подумав Джонатан, чомусь відчувши приплив сорому.

Посередині кімнати стояв стіл. Дерев’яна настільна лампа освітлювала половину її обличчя. Вона друкувала, і коли зрозуміла, що це навідалася її мати, продовжувала друкувати, аж поки не дійшла до кінця сторінки. Джонатан почувався ні в сих ні в тих, бо був змушений у цей час дивитися на її розпатлане світле волосся і чекати, поки вона зболить озирнутися до них. Біля стіни стояло односпальне ліжко. Решту місця в кімнаті займали кошики з випраною постіллю. У кімнаті панував порядок, але там не було ні фотографій, ні різноманітних дрібниць на пам’ять. Лише мішечок для губки біля рукомийника, а на ліжку — левеня з замочком на пузі, щоб ховати туди нічну сорочку. На якусь мить Джонатану стало погано, бо левеня з замочком нагадало йому різану рану пекінеса Софі. «Собаку також убив я», — подумав він.