Правила гри. Частина друга

Талігхіл мовчки кивнув та підвівся з колін, побачивши розгубленого дзвонаря — того, зі шрамом на нижній губі.

— Доглянь за ним, — наказав правитель і поквапився вниз. Звідти долинали звуки бою.

/зміщення — метальний ніж, що летить просто в небо/

Бред Охтанг із жахом дивився на демона, який без перешкод підхопив та затяг аж до небес Оберігаючого. Щось кричав, заламуючи руки, Нол Угерол.

Коли ж Коронований вибухнув сонцем, Охтанг встиг лише закрити обличчя руками й вигукнути щось аж ніяк не гідне данна — здається, кликав Гіела. Але зараз Дух Повітря мовчав, і Бред із гірким прозрінням зрозумів, що тепер уже ніколи не дочекається відповіді. Така ціна за зраду Бога. Все це страхіття, весь хаос — лише відплата за те, що вони вчинили.

Його струсонули за плечі, і розплющивши очі, Охтанг побачив перед себе Джулаха — раба Оберігаючого. Дивно, що він ще живий, коли загинув господар. Чому ти не вирушив слідом, шакале?

— Опам’ятайся, демони тебе заковтни, отямся! — прокричав Джулах. — План! У тебе має бути якийсь план!

Так, — пригадав Охтанг. — План. Оберігаючого більше немає, але там гинуть люди. Отже…

Смаглявий раб Божий раптово завмер, широко розплющивши очі, з його горла вирвався крик протесту.

— Точно, у мене є план, — погодився данн, висмикнувши з тіла Джулаха кинджал. — Але тобі, шакале, слід поквапитись, аби встигнути наздогнати свого господаря, куди б він не вирушив. Я сам розберуся з земними справами.

Охтанг повернувся до своїх людей:

— Готуйте драбини!

Збентежені тим, що сталося, воїни знехотя озиралися, бо не сповна оговталися від пережитого.

— Ну ж бо, слухайте, що вам каже данн! — несподівано прийшов на допомогу Співрозмовник. — Вам було даровано знамення — невже ви не приймете його? Ворушіться, ворушіться! Пророцтво віщує перемогу! Не проґавте її!

Ці незграбні, не узгоджені одна з одною фрази були дієвішими. Солдати прислухалися до наказів данна та почали їх виконувати.

— Я не знаю, як довго ти зможеш робити це, — злостиво прошепотів Охтанг на вухо Угеролові, коли випала така можливість; — але доти ти живий. Інакше вирушиш слідом за своїм господарем. І вигадай байку, яка б виглядала щонайправдоподібніше — Богам Богове, а нам слід розібратися із цими треклятими півничанами.

/зміщення — народження нового сонця/

Хуміни вибили двері несподівано швидко.

Цікаво, як вони змогли пронести сюди цей триклятий таран, — відсторонено подумав Скажений. — Утім, раніше чи пізніше — це мало б статися.

…Спочатку вони билися у дверному отворі, билися недозволенно довго, і Мабор подумки дякував цим пустоголовим хумінам, які не здогадалися взяти з собою ні арбалету, ні луку, ні пращі. Потім до зали вдерлися зі зброєю. На цей час Кейос вже повернувся та притягнув невідомо звідки великі, у зріст людини, щити, але все одно стріли знаходили собі поживу. Інакше й бути не могло.

Приспіла гарнізонна підмога. Позаду залунали знайомі голоси, солдати підбадьорилися. У цю мить хуміни і кинулися в атаку. Підловили. Зім’яли заслін із щитоносців, поперли вперед — ледь вдалося стримати, хоча втрат зазнали великих, можна було б частину людей урятувати. Скажений злився на себе за те, що не здогадався, і в той же час пам’ятав: треба зберігати тверезу голову. Інакше довго не прожити.

Підкріплення провело контратаку, відкинуло хумінів трохи назад. Ті відкотилися, перегрупувалися, завмерли.

— О, і ти тут!.. — радісно вигукнув Розумник. І наступної ж миті зсунувся на підлогу зі стрілою в горлі.

Ще кілька разів атакували ті та інші, але знову й знову поверталися на початкові позиції. Було зрозуміло, що солдатів у вежі більше, ніж нападаючих хумінів, і рано чи пізно все вирішиться на користь Північно-Західної. Ця думка не давала Маборові спокою. Тільки-но випала можливість, він перебрався поближче до Трипалого та висловив свої сумніви. Десятник мить розмірковував, потім зронив:

— Треба розповісти Хранителю Лумвею. Гей, хлопче!

Підбіг Кейос, пригинаючись, аби не зачепило дурною стрілою. Вислухав Шеленгмаха й помчав до сходів.

Захисники витримали ще кілька атак, коли хуміни несподівано припинили наступ. У цей час прибіг Кейос. Він впав на коліна поруч із Мабором та десятником, зашепотів:

— Це пастка, обманка! Вони штурмують стіни! Наказано всім, кому тільки можна — туди. Становище вкрай важке… Здається, все, — хлопчина втомлено зітхнув та подивився поверх голів на хумінів.

— Так, — прийняв рішення Трипалий. — Зараз з’ясуємо, хто залишається. Як гадаєш, Маборе?