Правила гри. Частина друга

Слова несподівано обірвалися — один з променів добрався до колишнього торговця і обійняв його з усіх боків, наче гігантський ковпак. Потім із блискавичною швидкістю щупальце підтягнулося догори і щезло у хмарині. Гудіння зазвучало інакше.

— ТЕПЕР ІДИ ГЕТЬ! — наказав Ув-Дайгрейс.

Але демон не бажав цього. Він почав обертатися, розкручуючись і розростаючись, закриваючи собою півнеба. Кольори Коронованого помітно потемнішали, а на щупальцях несподівано виникли чи то гачечки, чи то присоски — не розгледіти. Втім, Талігхіл і не прагнув до надмірної конкретики.

— Я НАКАЗУЮ: ЙДИ ГЕТЬ!

Пресвітлий здригнувся від тону, яким це було сказано. Він із жахом подумав, що забажай жрець Бога Війни залишатися тільки верховним жерцем і при цьому неофіційно керувати державою, Талігхіл підкорився б без тіні опору — такому голосу неможливо не підкоритися.

Однак хмарина продовжувала рости, змахуючи щупальцями і простягаючи їх навсебіч. Ось одне впало на когось, хто стояв біля бійниці Північно-Східної: далекий скрик, і відросток втягується у «тіло» разом зі здобиччю. Здобич уже не розгледіти.

— НУ ДОБРЕ Ж!

Мені здається, він блефує, — тоскно подумав Талігхіл. Страшно хотілося жити.

— Я ТЕБЕ ПОПЕРЕДЖАВ, КОРОНОВАНИЙ! МИНУЛОГО РАЗУ ТИ ВІДБУВСЯ ЛЕГКИМ ПЕРЕЛЯКОМ. ГАДАЄШ, ЗА МИНУЛІ СТОЛІТТЯ Я ВТРАТИВ СВОЮ СИЛУ, ГА? ЛОВИ.

I Ув-Дайгрейс метнув у небо ніж, вихоплений із нарага. Це так нагадувало якусь дешевеньку пантоміму, що Талігхіл не стримався і зареготав. Він розумів, наскільки близько зараз від смерті, розумів, але не міг стриматися.

А ніж тим часом летів та летів, хоча давно вже мав би впасти; він летів, і між туманно-сріблястим колом, що оберталося, та Ув-Дайгрейсом проявилася, натягнулася та зміцніла блискуча жовта нитка; він летів, цей клятий метальний ніж, летів усупереч усьому, і увіткнувся таки у Коронованого якраз тоді, коли той витягнув щупальце в бік Північно-Західної. Нитка між Богом Війни та ножем раптово набрякла, по ній пробігла могутня хвиля, що випромінювала нестерпно-яскраве сяйво; сяйво досягло демона і ввійшло у його «тіло» — і там вибухнуло новонародженим сонцем. Талігхіл упав на підлогу і заплющив очі. Поруч впало тіло Ув-Дайгрейса.

— Ну от і все, — тихо прошепотів хтось, і правитель із запізненням зрозумів, що це голос Тієліга. — Я дійсно трохи розгубив свої сили за минулі століття, але ж він про це не знав, чи не так?

Талігхіл підвівся і з подивом поглянув на Бога Війни, який лежав розпластаний поруч.

Із неймовірним напруженням, від якого налилися жили на блідому лобі, Ув-Дайгрейс підвів голову і подивився на Пресвітлого.

— Підніми мене, — наказав він, і хоча це звучало зовсім не як «ПІДНІМИ МЕНЕ», правитель підкорився.

Він перекинув Бога на спину і підтягнув до стіни, присунувши так, щоб Ув-Дайгрейс міг сидіти.

— Ось так значно краще, — мовив Бог. — А тепер йди, мені слід відпочити. Боюся, із хумінами вам доведеться розбиратися самостійно. Я надовго вибув із гри.