Правила гри. Частина друга
- Автор: Арєнєв Володимир
- Серия: Правила гри #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-56-6
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Правила гри. Частина друга». Краткое содержание книги:
Й до «Правил ЦІЄЇ гри» внесено корективи. Попереду вирішальна битва з військом південних сусідів, що от-от перетне кордони Ашедгуну, — імперії, де володарює династія Пресвітлих. І невдовзі правителю доведеться зробити непростий вибір між честю та зрадою. А коли, окрім честі, йдеться ще й про кохання…
Готові до повного занурення? Добре, але не забувайте: в «Останній вежі» теж коїться багато незрозумілого, а небезпека чатує на занадто легковажних буквально на кожному кроці…
Він, блазнюючи, вклонився мені та пішов зі дзвіниці. Лише зараз я помітив, що і пан Чраген усамітнився.
Підсунувшись до Карни, я обійняв її:
— Схоже, незабаром ми виберемося звідси.
Вона мерзлякувато повела плечима:
— Не знаю. У мене таке передчуття, що до кінця ще далеко.
— Але ж завтра вже точно скінчиться.
— Так, але як?
На це відповісти мені було нічого.
ДЕНЬ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
За сніданком ми зустрілися знову — сприймаючі та оповідач. Схоже, востаннє.
Наближався фінал, і кожен з нас прийшов до цього зі своїми знахідками та втратами. Навіть подружжя Валхірів, навіть пан Шальган та очкарик, які не підозрювали (або — лише підозрювали) про те, що відбувалося у «Вежі», — хоча б трохи та змінилися. Що вже казати про нас із Карною або про Чрагена, або про Данкена?… Я ладен був погодитися з тими людьми, чиї свідчення прочитав у «Феномені»: оповіді серйозно змінюють ваше життя. І вже точно ви не забажаєте ще раз пережити те, що відчули, сприймаючи.
Сьогодні мав прозвучати завершальний акорд, і усіх нас переповнювала святкова урочистість. Додавалося ще й те, що вчора ввечері камінь нарешті прибрали, і тепер вихід із «Останньої вежі» був відкритий кожному, хто зібрався б залишити готель. Про це пан Мугід звично нагадав перед тим, як розпочати оповідь. Звісно, ніхто не відмовився від останнього сеансу. Всім було цікаво, чим же закінчилася справжня історія Кріни.
ОПОВІДЬ ВІСІМНАДЦЯТА (остання)
— Кріна… Що там у Кріні?.. — запитав Обхад, змагаючись зі слабкістю. — Ну ж бо! Відповідайте!
Ха-Кинг, спітнілий та припорошений, — щойно з дороги — присів поряд із ліжком та запитально подивився на батька:
— Як він?
Сивий ятру хмикнув:
— Бореться. Але більше зі мною, ніж із хворобою. Хоча, звичайно, і з хворобою теж. Гадаю, його вже можна перевезти у селище.
Тоді — скількі днів тому? — Обхад все-таки домігся свого. Його доставили на Коронованого, і тисячник власноруч зміг подати сигнал. Щоправда, потім він знепритомнів і досьогодні приходив до тями лише час від часу. Сьогодні, схоже, криза минула. Якщо вже цей ятру-цілитель каже…
Не ризикуючи везти хворого назад до селища, Ха-Кинг улаштував його в курені, покинувши на батька. І досі не з’являвся. А тепер ще й не розповідає, як там справи. Наче навмисне. Немов там настільки все погано, що…
— Носилки я приніс, — повідомив Ха-Кинг. — Зараз тобі допоможуть його перенести.
— Що там в Кріні? — Обхаду вдалося простягнути руку і вхопити горця за рукав. — Відповідай, ну ж бо!
— Робимо, що можемо, — похмуро відповів Ха-Кинг. — Ти, будь ласка, поводься тихо, не заважай.
— Ах ти!.. — з досадою вигукнув тисячник. — Та що ж коїться?!
Старий ятру навис над ним і простягнув чашу:
— Пий.
Обхад похитав головою, розуміючи, що не відмовитися. Знову снодійне. Та скільки ж можна?!
— Я не мала дитина, щоб накачувати мене цією гидотою! — вибухнув тисячник. — Я…
— Поводишся гірше від немовляти, — докоряючи, мовив сивий горець. — Пий.
— Я робитиму все як слід, — з мукою в голосі пообіцяв Обхад.
Рука ятру завмерла.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Горець прибрав чашу.
— Добре, тоді чекай.
Прийшли люди Ха-Кинга і почали обережно перекладати тисячника на носилки. Він терпів, хоча кожен порух віддавався у голові тупим болем.
Нарешті його винесли, і процесія рушила вниз гірською стежкою. Вів Ха-Кинг, а останнім ішов ятру-цілитель зі шкіряною сумкою на стегні, з якою ніколи не розлучався — там лежали найнеобхідніші інструменти та ліки.
Спуск зайняв більше часу, ніж звичайно. Горці намагалися рухатися так, щоб зайвий раз не потурбувати хворого, і Обхад був їм за це вдячний.
Зрештою процесія опинилася біля підніжжя бескида. Був пізній вечір, але горці не запалювали вогні, певно, добре орієнтуючись у темряві. Тисячник трохи підвів голову, щоб поглянути востаннє на Коронованого.
У цей час верхівка бескида вибухнула.
Виглядало це так, наче на небо виплеснули вогняної фарби. Згори посипалося каміння і шматки землі. Але навіть не каменепад зараз був найстрашнішим.
— Що це?! — прошепотів Обхад. — Що це, демон мене забери?!
Над тим, що колись називалося верхівкою Коронованого, звивалася хмарина, яка світилася. Колір хмарини неможливо було визначити: відтінки змінювалися зі швидкістю спиць у колесі візка, який щодуху мчить до прірви — не зупинити; одні фарби виринали до поверхні хмарини та спалахували, інші гасли й зникали в глибині. Раптом вона почала вистрілювати навсебіч промінці-щупальця, що ставали дедалі довшими та товстішими. Гуркіт заповнив все навкруги, Обхад закричав, хоча крику свого не почув.