Київ — New York

— Аеропорт Ла Гардія, будь ласка. — Я всміхнулася. Водій поскаржився на дощ і зробив голосніше музику.

«І like the way you lie», — співала Ріанна.

— Зробіть тихіше.

Я б із задоволенням слухала цей трек на повну, але Олег був жахливим занудою.

Водій невдоволено заклацав кнопками приймача. Не помічаючи цього, Олег дістав мобільний і, втупившись у вікно, почав переговори, що стосувалися його бізнесу. Обернувшись, я лише на мить зловила поглядом двері готелю. Віддавши ключі паркуваль-нику, Джастін вибрався з чорного «Порше» й попрямував до входу. У його руках був букет ромашок.

Ла Гардія, як і аеропорт Кеннеді, знаходиться в Квінсі, щоправда, на його північній околиці, і використовується переважно для внутрішніх рейсів. Може, тому він здається спокійнішим.

Ми сиділи в кав’ярні з видом на злітну смугу. Олег досі розмовляв по телефону. Було дуже незвично чути і українську мову, і його голос. Я дивилася у вікно. На вулиці, як і раніше, дощило. Великі сумні краплі, схожі на сльози, стікали по склу. І мені хотілося ридати разом із дощем через свою безпорадність.

Аж тепер я зрозуміла, як просто все може бути. Мені лише треба сказати Олегу, що між нами все скінчено. Пояснити йому, що тут, у Нью-Йорку, я знайшла другу частину себе. І він зрозуміє. Може, не відразу, але зрозуміє. У нього не залишиться вибору. Як і в мене зараз. Адже якщо він — не моя друга половина, отже, і я не можу бути призначеною йому жінкою. Звільнивши його від ілюзії щастя, я подарую шанс зустріти когось, кого він справді потребуватиме. Було цілком зрозуміло: іти в майбутнє, наче нічого не сталося, уже неможливо. Адже тепер усе інакше, зовсім інакше. Це був наш один на двох шанс жити: шалено, нестримно, пристрасно. І при цьому щасливо.

Олег нарешті поклав телефон на стіл.

— Дідько! Акумулятор сів. — Він голосно сьорбнув із кухля остиглий зелений чай. Чому ця його звичка ще місяць тому не викликала в мені відрази?

— Олеже, — я взяла його руку, — не знаю, з чого почати...

— Слухай, — він усміхнувся, перебиваючи мене, — коли я приїхав у готель і побачив цю картину, думав, здурію. Молодий хлопець, красиве тіло. Але це не все. Він був такий справжній і ніс у собі стільки емоцій. Неможливо саме так намалювати людину, коли не маєш до неї особливих почуттів. Присягаюся, я ніколи не бачив нічого подібного. Так, це, безперечно, найкраща з твоїх робіт. Але коли я дивився на неї, мені ставало боляче. Ніби цей хлопчисько забрав моє життя. Забрав тебе. Його біле ангельське вбрання й чорні диявольські крила досі стоять мені перед очима. — М’який, трохи переляканий голос Олега здавався мені жалюгідним. — Він підняв сумніви з глибин моєї підсвідомості.