На каравелі "Улюбленець Нептуна"

— Старий заховав золото в тайнику, — процідив Дієго. — Він не такий дурний, як ти гадаєш. Шукай тайник.

— Та хіба ж тут знайдеш? Нехай Гуго сам покаже.

— Ти маєш рацію, — згодився капітан й крикнув: — Гей, Гуго, ходи-но сюди!

— Гуго тут немає, — загукали матроси, — він лишився на палубі.

— Я зараз його приведу, — вихопився боцман і гайнув із каюти.

Минув деякий час, але ні Хуана, ні алхіміка не було.

Капітан став сердитись:

— Трясця б його взяла, цього боцмана! Куди він щез? Ану, Луїс, збігай, приведи їх о£ох… Та конопатник не встиг ступити й кроку, як з’явився розгублений боцман і, витираючи з лоба рясний піт, доповів:

— Я обшарив увесь корабель, навіть у трюм спускався, але Гуго ніде не знайшов. Він зник…

— Як це зник? — обурився Дієго. — Не провалився ж він крізь корабель на дно океану? Ти, видно, шукав не так, як годиться. Зараз я сам його знайду.

І капітан, грубо розштовхуючи зівак-матросів, вибіг на палубу. За ним поспішив Доменіко.

Вони обійшли всю каравелу, але астролога так і не знайшли. Капітан вирішив, що наляканий алхімік десь заховався, й наказав за всяку ціну його розшукати.

Матроси розбіглися по каравелі й почали нишпорити по темних закапелках.

Сонце вже визирнуло з-за обрію. З корабля чітко виднівся скелястий берег, порослий буйною тропічною зеленню. Федя підійшов до борту каравели й з цікавістю розглядав острів.

“Можливо, на нього ще не ступала нога людини, — подумав хлопчик. — А що, коли він заселений? От би туди потрапити! Все-таки нашим лісам з їхніми берізками, дубами, осиками далеко до справжніх тропічних хащів. Та й звірини, окрім зайців, їжаків, білок, путящої не зустрінеш…”

— Федю, — урвав його думки Ніанг, — ти що, забув? Ти ж хотів знайти Франсіско.

— Ага, — стрепенувся Кудряш, — спасибі, що нагадав. — І, нагнувшись до вуха товариша, повідомив про знак, який випадково помітив на дверях каюти алхіміка.

— Навіщо ж ти стер його? — шепнув Ніанг. — Педро й Гуго одразу ж зрозуміють, що за ними стежать…

У цю мить на каравелі почувся крик:

— Шлюпка за кормою!

То Габріель, який вирішив перевірити, чи не сховався Гуго в бочці на верхівці грот-щогли, піднявся на вантах і згори вгледів човен. Ранкове сонце било коку в вічі. Захищаючись від його сліпучих променів, Габріель приклав до очей руку козирком і розгледів у шлюпці втікачів.

— Там Педро й Гуго! — знову закричав кок. — Вони пливуть до острова!

Звідусіль, з кают, із трюму, повибігали матроси, що розшукували алхіміка, й з’юрмилися біля лівого борту. Капітан зціпив зуби й, не кажучи ні слова, щосили вдарив по обличчю Доменіко, який стояв біля нього.

— За віщо, ваша милість? — випльовуючи з рота кров, схлипнув той.

— Негідник! Проґавив Гуго! Я з тебе душу витрясу, якщо не впіймаю алхіміка, — пригрозив капітан і побіг до гармати. Боцман кинувся йому на допомогу.

Націлившись, Дієго підніс гніт. Гримнув постріл. Розкотиста луна пронеслась над океаном.