Посланець
- Автор: Ячейкин Юрий Дмитриевич, Поплавський Петро
- Серия: Посланець #1
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Посланець». Краткое содержание книги:
— Оце інша справа… Буду тільки вдячна!
Вони вийшли надвір. Сарай бовванів у глибині саду, далеко від вартового, який походжав попід хвірткою. Шеєр, уже затулений від стороннього ока деревами і кущами, пригорнув Крістіну і прошепотів їй тихенько:
— Щире вітання тобі від Владислава.
— Ой, нарешті! Я так непокоїлась. Усе добре?
— Якщо не зважати на поранення… А що, власне, тебе стурбувало?
— Розумієш, про його перехід через лінію фронту і його справжнє ім'я абверові стало відомо буквально другого ж дня…
— Отакої! — аж зупинився Шеєр. — Звідки?
— Від агента, що діє в Орджонікідзе. Від нього, виходячи з усього, йде дуже важлива інформація.
— Хто він?
— На жаль, переді мною не звітують… До того ж це агент не підпорядкованого есесівцям абверу. Ну, і відомчі ревнощі… Мені дізнатися ніяк!
«Кепські справи, — замислився він. — Маємо халепу… Хто ж цей агент? Маркова підібрали бійці на «нічиїй» землі… Потім його завезли до госпіталю… Звідти повідомили в особливий відділ, підполковнику Іриніну… Звідки ж просочилася точна інформація?»
— Чому замовк, любий?
— Згадую людей, які «прийняли» гауптмана Краузе. Хтось із них — зрадник…
— А про тебе хтось знає? — сполошилася вона.
— Із сторонніх — ніхто і нічого.
Крістіна полегшено зітхнула:
— Просто камінь зняв з моєї душі.
— Та як твої справи? Як тобі повелося?
— Спочатку підозрювали, потім ніби заспокоїлись, та, відчуваю, не зовсім. Хейніш і абверівський майор Штюбе дійшли висновку, що Мюллера вбив «гауптман Краузе». Співучасницею визнали агента СД Несмітську.
— Як це так? — здивувався Шеєр.
— Річ у тім, що у неї на квартирі, а мешкала вона ось тут — за парканом, абверівці знайшли рукавичку і пляшку з відбитками пальців Мюллера. Нібито вони — Мюллер і Краузе — у неї пиячили. Як усе це сталося, уяви не маю. Несмітську розстріляли. Є такий слідчий Кеслер, садист, поставив її на коліна і лоскотав пістолетом за вухами, поки не збив пострілом у потилицю… Загинула Варвара Іванівна. Ані порухом нічого не виказала… Убивця — Хейніш власною особою… Усе дужче бентежить мене Віллі Майєр, я казала про нього Маркову…
— Щось нове?
— Так. Учора він чистив мій пістолет. Власне, перевіряв, чи стріляла з нього. У присутності Кеслера, а відтак — за дорученням Хейніша…
— Не біда!
— Якби… Сьогодні завів зі мною поразницьку помовку, робив небезпечні натяки…
— Слухай, Крістіно, а чи не закохався він у тебе…
— Не залицяється, поводиться ґречно, скидається на щирого… Застерігав щодо тебе: «Птах! Поводьтеся з ним обережно!» Твоє поселення тут — зумисний наказ Хейніша… Для чого? Яка в нього мета?
Адольф щиро розсміявся:
— Суто фрейдівська, Крістіно! Виходить, це про тебе мені Хейніш казав: «Чудова квартира з чудовою господаркою вам забезпечені». І навіть цинічно освідчився, що квартиру а чарівною хазяйкою спеціально для мене зберіг. Мовляв, на тебе тут уся чоловіча стать ласа. Тепер стає зрозумілою уся його награна шляхетність.
— Дивно…
— Що саме?
— Що Хейніш про мене для тебе дбав… На нього це не схоже.
— Ти просто не знаєш суттєвого, Крістіно: Хейніш приятелював з батьком твого покірного лицаря… А з Майєром будь максимально обережною. Можлива витончена провокація. У розвідці таке трапляється… Однак придивляйся: раптом — він справді…
— Зневірився?
— Хто зна… Проте доповімо в Центр. Нові відомості маєш?
— Навіть занотувала.
— Небезпечно.
— Багато, боялася забути…
— Мусиш запам'ятовувати. Розумієш? Мусиш! Треба думати про наслідки своїх дій. Передбачення в нашій роботі — це головне. Не передбачив що-небудь — і потім воно може повернутися провалом.
Він подумав про собаку Крістіни, яка впізнала його, коли побачила у коридорі.
— Та уявляєш собі, чим могло закінчитися це для мене з твоїм Вітерцем, якщо при цьому був би хтось з СД або абверу?.. Я повинен був передбачати це!.. Повинен!.. Роби висновок… Прошу тебе — будь обережна. Де ховаєш?
— У погребі.
— Ясно. Тож ходімо туди. І про справи — досить!
У погребі, щільно обшитому сосновими дошками, було сухо і тьмяно. Шеєр посвічував кишеньковим ліхтариком.
— Отут, пане гауптман, — знову зацвірінькала провінційною німкенею Крістіна, бо вони вже не могли спостерігати за вартовим, — чудові огірочки, маленькі і смачні, як мої пальчики. Посвітіть, будь ласка! — вона занурила руку в діжку і виловила маленьку, міцно закорковану пляшечку з-під ліків, засипану для ваги сухим піском. — Ось тут вони, пане гауптман! Ну, як?